Читать «Охоронець» онлайн - страница 89

Зійшлися майстри! Мабуть, не було у Києві кращих бійців, ніж вони! Хвилину чи дві вони не могли дістати один одного, потім Тур Лавровим прийомом вдарив, Вишата зумів захиститись, але меч все-таки подряпав йому стегно.

— Тобі ніколи не перемогти мене! — закричав Вишата.

— Ну, ти — просто Анемас! — відповів Тур. Шалено кинувся вперед Вишата і налетів на влучно спрямоване гостре лезо. «Гнів — поганий помічник у битві», — згадав Вовкові давні настанови Тур, дивлячись, як підгинаються коліна у ворога і згасають його очі.

Постояв трохи над тілом і пішов збирати свої та синові речі.

За годину чоловік з дитиною, вдягнений ковалем, зайшов до кинутої Вовкової хати, побув там трохи, виніс якийсь лантух, посадив на кошлатого печенізького коня хлопчика, на другого сів сам і поїхав.

Більше Тура у Києві ніхто ніколи не бачив.

Епілог

Пообідавши, полковник сів у крісло, принесене запопадливим Сушком з флігеля, і почав потроху розбирати стародавні письмена. Та ледве він занурився у всі ці перфекти та аористи, як раптом на порозі виріс все той таки хвацький юнкер Малород:

— Тутешній священик отець Костянтин до пана полковника.

— Проси, — зітхнув полковник. Юнкер зник, і до кімнати увійшов батюшка: нестарий ще, худорлявий; срібний хрест на чорних грудях. Полковник жестом запросив священика сідати (стільці теж принесли від агронома), його обличчя випромінювало саму чемність:

— Слухаю вас, отче Костянтин. Дозвольте спитати: що привело вас до мене?

— Мене турбує, пане полковнику, ось що: там ваші люди поставили на дзвіниці кулемет. А церква у нас — дуже стара, і дзвони на ній — старовинні. Хоч би не попсували нам церкви, якщо буде бій.

— Бою тут не буде, а ми завтра підемо, — заспокоїв полковник і раптом запропонував. — Не відмовитесь від келишка-другого вина?

Батюшка не відмовився. Заспокоєний, він охоче підтримав бесіду.

— А якою мовою служите, батюшко?

— Служу українською, як тут споконвіку служили.

— Споконвіку? — здивувався полковник.

— Звісно, — впевнено сказав отець Костянтин. — А як же ще відправляти в Україні? Це від царя Петра потяглися до нас московські попи. Ті — російською… А ми — ні. Як повелося від князя Володимира, так і служимо.

— Ви вважаєте Володимира українцем? — розгубився полковник.

— А ким же міг бути Київський князь? — здивувався тепер вже піп.

— Але російська історія говорить…

— Ця ваша російська історія так говорить, — палко перебив отець Костянтин, — бо писана росіянами і з певною метою. І тому ведуть вони історію Росії від Київської держави, хоч і не мають для того справжніх підстав, а Київська держава до історії Росії — прямого стосунку. А своєї справжньої історії не знають і знати не бажають. І якщо вже сталося так, що Русь зветься тепер Україною — хай так! Але ж Росія — у кращому разі — Московія і аж ніяк не Русь!

Людина непоганої освіти, полковник знав про існування такого погляду і не погоджувався з ним, але не зміг підшукати аргументів, які б здалися бодай йому самому переконливими, тому він помовчав, а незабаром запитав про інше: