Читать «Останнiй листок. Оповiдання» онлайн - страница 146

— Наскільки мудріше було б, – кажу йому, – якби Великобританія тримала під замком отаких жалюгідних покидьків та хлебтунів рому і не оскверняла їхньою присутністю заморські країни. Ми вже дали вам колись добрячого прочухана в Америці, але доведеться, я бачу, взути калоші і знову набити вам морду.

— Іди ти ось туди й туди, – каже Ліверпуль. Інших доказів я від нього не чув.

Після плантацій дона Хайме Соледад видався мені зовсім непоганим містечком. Ми з Ліверпулем разом припустили знайомою дорогою повз готель Grande, повз буцегарню, через центральну plaza й далі до будиночка Чіки, де Ліверпуль, на правах законного чоловіка, міг роздобути для нас обох щось пожувати.

Поминувши двоповерхове дерев'яне приміщення Американського клубу, ми помітили, що балкон прикрашено квітами й гірляндами з гілок вічнозелених чагарів, а на даху майорить на флагштоку прапор. На балконі диміли сигарами Стенці, наш консул, і Аркрайт, власник золотих копалень. Ми помахали їм давно немитими лапами й видали по сліпучій світській усмішці, але вони відвернулися, мовби й не бачили нас. А ще ж зовсім недавно ми всі разом грали у віст, правда, до першого випадку, коли Ліверпуль потягнув з-за пазухи запасних тузів.

З усього було видно, що сьогодні свято, а от яке воно – літнє, чи осіннє, чи, може, весняне – вгадати було важко.

Пройшовши ще трохи, ми побачили Пендергаста, священика, який осів у Соледаді, щоб побудувати тут церкву. Панотець стояв під кокосовою пальмою у чорному купецькому альпаковому піджачку і з зеленою парасолькою в руках.

— Ох, діти мої, діти, – озвався він, дивлячись на нас крізь скельця синіх окулярів. – Бачу я, що ваші справи геть кепські. Невже дійшли до краю?

— До самісінького останнього краю, – відповів я. – До найменших дробів.

— Як сумно, – мовив Пендергаст, – бачити своїх земляків у такому становищі.

— Що ти верзеш? – сказав Ліверпуль. – Я з аристократичного англійського роду.

— Заткни пельку! – відповів я Ліверпулеві. – Ти на території іноземної держави.

— І в такий урочистий день, – вів далі Пендергаст, – у цей ясний великий день, коли ми святкуємо перемогу над злом і народження християнської цивілізації.

— Ми помітили, – кажу, – панотче, що місто прикрашено квітами й прапорами, але не одразу збагнули, що за день ви тут святкуєте. Давненько не гортали календаря, навіть не знаємо до пуття, літо зараз чи осінь.

— Ось вам по долару, – каже Пендергаст і дістає дві величезні срібні чілійські монети. – Ідіть, діти мої, і проведіть нинішній святковий день як і годиться.

Смиренно подякувавши йому, ми поплентали далі.

— Поїмо? – спитав я Ліверпуля.