Читать «Осінні узори» онлайн - страница 191

Я спитав упалим голосом:

– Ви маєте такі гроші? Звідки?

– Я маю велику колекцію, вона вартує більше!

– І готові віддати її всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав переді мною Колекціонер, а мені згадалася ще одна билиця про нього: він до крові побив свого сина, який з цікавості відчинив відмикачкою двері до комори з коштовностями… І тепер готовий їх віддати?

– Як ви віддасте мені свою колекцію? – спитав я.

– Разом з хатою. Жінка мене покинула, син геть пішов… Через нотаріуса, як купівлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самі?

Він мовчав, дивився благально на мене і ждав мого слова, мов вироку, а савойяр наспівував:

А завтра знову по дворах,І мій бабак зі мною…

По дворах? З картиною Ватто? В ім’я чого? Я поволі вибирався з трясовини, в яку упхав мене своїми нашептами Колекціонер, сахнувся від хисткого трапа, на який мало що не ступив однією ногою, щоб відплисти на острів Цітеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматеріалізувалася у свій первісний вигляд – у скарби, награбовані в історії і замкнуті в тюрму, і в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, віддавши його Охоронцеві. Проте все це здавалось мені мізансценою з якоїсь комедії, бо що може чинити Колекціонер з картиною Ватто? Дивитись на неї буде? Продасть? Але кому? Таж навіть Ермітаж не заплатить йому стільки, скільки пропонує він мені. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: мені знову згадався інтелігентний з вигляду інженер, який попросив притулку в Неаполі. Я побачив порожні багетові рами, картина – вирізана, захована в подвійне дно у валізі, Колекціонер-турист виїжджає в якийсь круїз, просить притулку десь у Афінах, Парижі або ж у тому-таки Неаполі і стає мільйонером… В одну мить я навіть зрадів такій перспективі: хай утікає негідник на свій острів, моє місто очиститься від нього, а його колекція опиниться в руках Охоронця скарбів, але тут же спіймав себе на думці, що візьму участь у злочині; ні, я повинен цю картину, яка належить світові, віддати…

А тоді мій погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – і аж здригнувся від реготу савойяра або ж самого Ватто. Затулив долонею рота, бо це засміявся я сам.

Колекціонер дивився на мене блідими, нічого не розуміючими очима, на мій сміх увійшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажіть, цю картину тримав хтось, крім нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаєте… – Плюскле обличчя жінки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекціонера. – Такий, знаєте, ну… Він довго тут сидів над нею з фарбами, різними пляшечками… Але не купив…