Читать «Осінні узори» онлайн - страница 190

Колекціонер удруге нагадав мені про те, що я теж колекціоную, він брав мене у спільники, пропонував нечистий гендель, і я чув, як мене облипає незримий бруд, від якого важко вивільнитися: я навіть у думці оцінив вартість дукача, і він здався марницею в порівнянні з можливою вартістю картини. Мені в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполі під час останньої моєї подорожі за кордон… Такий інтелектуальний, з гарною зовнішністю інженер не повернувся на теплохід, ми чекали на нього півдня, і даремно – він попросив притулку. Я і тоді і зараз думав про те, що зрадником він став не відразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, він колись не зумів скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцінна картина, яка дісталася мені за марницю, дивилася на мене, я не міг її покинути тут і взяти теж не міг: благання Колекціонера присмоктувалися до мене, мов поліпи.

Я не підводив голови, а нашепти про гроші заповзали у мої вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота все більше збільшувалася, названі суми подумки матеріалізувалися в речі.

– Тисяча… півтори… дві… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатів перським килимом, потім імпортними меблями, далі – машиною, врешті – дачею; всього цього я не мав, усі свої заробітки від сценаріїв я проциндрив на подорожі за кордон, ці ж гроші дали мені волю для творчості, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачі, в будинках творчості; фрагмент картини Ватто, який мені врешті-решт не потрібен, дозволив би відплисти на свій острів Цітеру, і ця втеча окупилась би новими моїми творами, потрібними людям.

Я вагався, хоч розумів, що саме це вагання є злочинним… Я подумав про Охоронця скарбів, який жив у дуже скромній квартирі, а володів замками не гіршими, ніж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував від явної загибелі тисячі скарбів і всі віддав людям, нині сущим і тим, які прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовні багатства, без яких хтось із його внуків, ним же обкрадений, може стати не захисником своєї землі, а відступником, бо не матиме на чому виховати в собі гордість за багатство духа предків… А може, той інженер, який став зрадником у Неаполі, може, він був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись віддав бабусин талісман, як непотріб за дріб’язкову вигоду і став безродним?… Усе це я розумів, а сам сидів і слухав, як засипають мене гроші, дуже багато грошей.

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврі: люди пориваються до корабля, що стоїть біля причалу, море розбурхане і тривожне, а там десь спокій, і радість, і багатство, тільки одна – не ця, що на фрагменті, – жінка, збентежена, сидить збоку і сумнівається, напевне, так само, як я тепер, – сиджу і прислухаюся до пісеньки савойяра:

Дадуть окраєць хліба нам,Бабак завжди зі мною…

Окраєць хліба такий великий, аж не вміщається в мою свідомість; пропоновані суми з речей враз перемінилися в товстелезну пачку банкнотів, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових білетів загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся мов з кошмарного сну і побачив перед собою розпалені гарячкою очі Колекціонера. З напіввідслоненого вікна, з-за штори, падало на нього смужкою денне світло, його різночинська борідка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк від гарячки, мені хотілося глянути на нього від голови до ніг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну ціну, та ніг не побачив: він стояв переді мною на колінах так, як колись перед іконою в гуцульській хаті.