Читать «Оповідання й новели 1921 — 1923» онлайн - страница 5

Хвильовий Микола

Ніч. Весна. Міст. Марія. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. — Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мій!… Ти думаєш про осінь? Невже ти думаєш про осінь? Милий мій! Похили свою голову на моє плече, розкажи мені голубу поему. — Маріє! — і я чую, як гримить повінь, як біжать мутні води в невідому даль, і моя радісна Марія кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край.

…Уранці прийшла весна. І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: десь хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось. Учора опівночі, коли за городом урочисто скликав гудок нічну зміну, над костьолом із західного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепів, тому що це в крові, тому що мій батько був стрільцем, думав про заводі на Ворсклі, про свій степовий край, про його одинокі озера, що стоять там, де пересікаються чумацькі шляхи. Сьогодні мої мислі про інше. Це знає й Марія. Я думаю зараз про женщину революції. — Nicolas! — і Марія виймає хустку, що пахне конвалією, і підбирає волосинки під капелюшок, що їх розкидає весняний вітер. — Nicolas! Ти скажи мені: невже женщина так міцно зв’язана з революцією, що без неї новелістові не можна обійтись? — Да, Маріє! Без женщини не можна обійтись. Бо женщина — це круг наших емоцій. — А я от тобі не вірю! — говорить Марія й підставляє весняному вітрові своє обличчя. Ніч. Весна. Міст. Марія. Гримить весняна повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами — город. Ми чуємо, як глухо б’ється крига. Над костьолом горить огонь. — Nicolas! Я тобі не вірю, тому що ти й досі не показав женщини в революції. — Да, Маріє! Я ще не показав, але я покажу. — Ні, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленні вона не більше, як самичка.

— Маріє! — Да, Nicolas! Так. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль. Кводлібет. У Діккенса, здається, в «Записках Піквікського клубу» герой скрикнув: — Їхать — так їхать, як говорив папуга, коли кішка потягла його за хвіст. У Діккенса, здається, з тих же «Записок Піквікського клубу», є й такий радісний вираз: — А от і я! — як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.

Студент жив у підвалі, в кімнаті з одним тусклим вікном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут він жив милостю якоїсь грузної баби, що знімала весь підвал і одводила йому цю кімнату виключно за його прекрасні очі: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примісь) самогоном, і, коли студент часто починав хилити голову на бік, коли повз вікна проходив із калатушкою сторож, грузна баба брала енергійним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола і клала на своє ліжко. Після так званої суботньої ночі студент завжди почував у роті якийсь неприємний запах і потім цілий день спльовував. Це теж деталь, і, «позаяк» вона з життя, я й її пишу. — Маріє! Не будь наївна. Я даю тобі запах слова.