Читать «Омбре. Над темрявою і світлом» онлайн - страница 2

А я подумки вже сердився на нерозважливість Франциска. Ну як можна приїжджати до мене зі своїми дамами серця, витрачати мій дорогоцінний час, якого у мене залишилося зовсім мало?..

— Ваша Величносте... Маю дещо Вам розповісти, — стиха проказав я, нарешті наважившись. — Але наодинці, якщо дозволите. Чи не згодиться мадемуазель Болейн...

Франциск, вочевидь, зрозумів мене без слів, не посмів відмовити, бо, глянувши згори вниз на Марі, ніжно прошепотів їй:

— Моя Le Petit, чи не погодитеся прогулятися трішки без мене? Може, мсьє Мельці Вас супроводить до річки, аби Ви могли насолодитися краєвидами?

Марі, жвава і усміхнена, догідливо піднялася на ноги і присіла перед королем у поклоні, наче мріяла про те, що її випроводять звідси, увесь цей час.

— Так, мій друже, — лагідно проказав Франциск. — Слухаю Вас уважно. Ми тепер одні, маленька Марі не заважатиме, допоки я не покличу її. Але вона нічогісінько не тямить у тому, що Ви розповідаєте. Її таланти полягають зовсім в іншому... — з посмішкою додав король.

Я спробував і собі усміхнутися, але зрадницьке кашляння завадило.

— Маю розповісти Вам, Ваша Величносте, одну таємницю.

— Таємницю? — Франциск примружив блискучі темні очі, і я не міг не помітити, як у них зблиснули вогники цікавості й одночасно недовіри. Певно, про себе він подумав, що я поволі втрачаю глузд, бо останнім часом мій стан здоров’я залишав бажати кращого і, чого гріха таїти, я добряче набридав Мельці своїми старечими забаганками.

Однак я продовжував.

— Так, мій королю. Таємницю. Той, хто причетний до неї, — проказав я, важко дихаючи після чергового нападу кашлю, що викручував мої легені вже втретє за якихось півгодини, — не такий вже й чужий Французькому королівству. Я відкриюся Вам, а далі, по моїй смерті, робіть з цим, що забажаєте. Поховайте разом зі мною навіки, або ж дійте, як Вам заманеться.

Я заінтригував Франциска. Це було помітно по тому, як звузилися його зіниці і почастішав подих. Французький монарх перебував у тому щасливому віці, коли таємниці були хлібом насущним.

Ну що ж... По вашій смерті, мій пане, я мав якось жити із цією таїною далі, але товариство Лицарів Лангедоку не стало моєю родиною. І тепер, стоячи однією ногою в могилі, я довіряю її Франциску І, помазанику Божому.

Тож, аби не випробовувати довше терпіння короля, я неспішно почав свою розповідь...

* * *

На таку авантюру міг наважитися тільки він. Його світлості довелося довго бесідувати зі мною, вмовляти, ба навіть погрожувати. І я відмовлявся раз за разом, бо, по-перше, наші з герцогом ділові стосунки давно добігли до логічного завершення. По-друге, я добре знав: де його світлість, там суцільний неспокій, метушня, небезпека. Це не по мені. Ходиш, немов по лезу ножа і не знаєш, чи доживеш до ранку. А я ніколи не був прихильником небезпеки або шукачем ризикованих пригод... Його ж світлість, навпаки, дихав ними, як повітрям!

Разом з тим, як не дивно, найбезпечніше місце сьогодні було тут же, поряд з його світлістю. Бо, мабуть, у всій Італії не було таких відданих людей, котрі слугували йому, новопризначеному гонфалоньєру папи Юлія II, герцогу Валентино. Шпигуни делла Ровере снували всюди, та в найближче оточення Чезаре Борджіа їм двері були зачинені лише тому, що герцог нікому не довіряв. А якщо й довіряв, то все одно тримався на певній відстані. Можливо, я та ще флорентійський посланець, сеньйор Ніколо Макіавеллі, були тими винятковими персонами, кого Валентино допустив занадто близько до себе та своїх думок і планів. Він пишався дружбою із нами, а ми — привілеєм знати його.