Читать «Ойойкове гніздо» онлайн - страница 9

І ось вишикувалась нас ціла шеренга. Стоїмо босі; хто поспіхом ще й сорочку знімає, хто притупцьовує з нетерплячки.

— І ти, Печений? — смикнув мене хтось за штани.

Хотів я стусонути насмішника, та раптом пролунала Грицькова команда:

— Раз, два, три — марш!

Ну й рвонула боса ватага! Як дременули вздовж села — тільки п’ятки замелькали, курява — стовбом піднялась! Я плентаюсь собі позаду, а передні перцю підсипають:

— Не журись, Печений, хвостика залишимо!

Добре, думаю, біжіть. Я цю відстань як своїх п’ять пальців знаю. Зразу теж був гарячий — на півдорозі видихався.

Отож не поспішаючи біжу останнім і за звичкою дирчу, як трактор; коли це бачу — один, висолопивши язика, задріботів повільніше; і другий вже, наче риба на піску, ротом зіває; і ще хтось, чую, так сопе, так хекає, ну просто як ковальський міх. А я піддаю жару, а я темп набираю. «Гей, з дороги!» — кричу і, обігнавши середніх, вириваюсь уперед; біля греблі переді мною тільки Грицько лопотів ногами. Та ось, наддавши, я й Грицькові показав спину. І так мені весело бігти назад, що став я вибрикувати, як куцохвосте лоша.

Примчав до Одарчиного городу, трохи віддихався, а тоді викотив з лопухів кавуна, взяв його в обидві руки і так гордо стою, як той цар на троні.

Скоро й Грицько на толоку прибіг, а з ним — ще троє; інші, мабуть, нишком додому подалися — чого ж на глум з’являтися? Глянув я на переможців і засміявся: обличчя сірі від пилюки — тільки зуби блищать; піт у три ручаї ллється.

— А ти, думаєш, кращий! — регочуть хлопці. — Наче з димаря виліз.

Сіли ми на траві, розрізали громадського кавуна, а він — червоний, іскристий, солодкий — аж тане в роті. Їмо, прицмакуємо, а хлопці й говорять:

— От тобі й Печений!

— Не Печений, а чемпіон села!

— І коли ти навчився бігати? — питають.

— Це моя система! — хвалиться Грицько. — До речі, покажи, Борисе, язика. — Він заглянув мені в рот, знизав плечима: — Здається язик подовшав…

* * *

Словом — пригодилася Грицькова наука. Правда, вимовляти «р» я тоді так і не навчився. Та це й не важливо. Головне — тепер ніхто в селі не обскаче мене на довгій дистанції. Дід Шайнога, колгоспний сторож, якось сказав:

— Усіх шибеників ловив у саду. Одного тільки не можу спіймати — отого, що дирчить. Ух, і бігає ж, вітрогон… як ерактивний!

Як гуси з’їли свитку

Не дають мені тепер проходу в селі. Коли йду в школу, обов’язково вигляне із хати сусідка, язиката тіточка:

— Яке гарне пальтечко! — сплескує в долоні (і вміє ж отак прикинутися!). — А де стара свитка?

Ну що ти їй скажеш? Що гуси з’їли? Мовчки тікаю з людських очей. Намагаюся проскочити не вулицею, а низом, попід городами, — може, думаю, нікого не зустріну. Та де там! В березі, на моє нещастя, теж когось носить.

І чого до мене причепилися? Хіба я винний? Хочете, розкажу, як воно було…

Школа наша стоїть над ставком. Прямо з вікна греблю видно. Від шкільного порога до ставу — крута стежина. Взимку добряча виходить ковзанка. Сядеш на портфель і летиш з вітерцем аж на лід. А вчителі нарікають: «Не ставок — просто біда!» Це тому, що ніяким дзвоником хлопців не докличешся. Як почнуть у битки грати, дрючком у клас не заженеш.