Читать «Ойойкове гніздо» онлайн - страница 8

Одного разу послухав сусід мій Грицько, як хлопці потішаються, шулікою налетів на них:

— Киш звідси, скалозуби! — і до мене сердито: — А ти чого вуха розвісив? Жени їх під три вітри!

Хлопці — вони страшенно боялися Грицька — розбіглися, мов курчата. А Грицько потяг мене за руку до своєї хати, взяв ложку і каже:

— Роззяв рота!

З переляку роздер я рота і очі вирячив. Грицько, як справжній лікар, просунув ложку крізь зуби і статечно відзначив:

— Так і є — короткий язик. Ну нічого, виправимо.

В мене аж мороз пішов поза шкірою. Думаю: що він буде робити? Може, язика почне витягати, щоб довшим був?

А він підсів ближче, подав знак мовчати.

— Значить, зробимо так. Ти ось даремно бігаєш по селу. А з цього дня, коли біжиш, то весь час дирчи. Як трактор — др-р-р! Зрозумів?

Грицько схопився на ноги, промчав по хаті, показуючи, як це треба робити.

— А куди бігати? — питаю.

— Тут потрібна система, — зауважив Грицько. — Вранці — до розірваної греблі, що за селом, і назад; в обід можна ближче — до млина, а перед сном — знов до розірваної греблі. Второпав?

— І що з того вийде? — запитую пошепки.

— А вийде, що через місяць гаркавість наче рукою зніме. Будеш рикати, як лев.

З того дня й почав я дивувати своїх рідних та сусідів. Знають люди — був хлопець сонько; як прикипить до подушки — медом не піднімеш. А тепер, тільки півень прокукурікає, не продерши очі, вискакує з хати і летить бігом за село.

Та не просто біжить, а дирчить без упину, наче заведений.

Одного разу чую — прийшла сусідка, гомонить стурбовано до матері:

— Може б ви, — каже, — до лікаря звернулися. Щось з вашим сином не те… Він з груші, часом, не падав, га?

Мати моя теж налякалася. До лікаря, правда, не повела, а почала зіллям поїти — таким гірким та противним, що від нього я став бігати ще прудкіше.

П’ю материне зілля, проте не кидаю тренуватися. Суворо дотримуюсь Грицькової системи. Якось в обідню пору (я саме біг до млина) побачив на вигоні хлопців з нашої вулиці. Видно, про щось сперечаються: одні на тітчин Одарчин город показують, інші — на толоку. Побачили мене хлопці, кричать:

— Гей, Печений, завертай сюди!

Підійшов я до гурту. Грицько пригнувся, розсунув лопушине листя.

— Бачиш — кавун? — питає.

Я теж пригнувся. Під лопухом, справді, лежить величезний рябий кавун.

— Як ти думаєш, чий він?

Я легенько смикнув за гудину і невтішно зітхнув: гудина вела на Одарчин город. Потім цокнув пальцем по кавуну — дзвенить! Солодкий же, мабуть, біс би його взяв! Зітхнув я ще тяжче. А хлопці зовсім похнюпились.

— З одного боку, — кажу, — корінь ніби на городі; а з другого боку — сам кавун на громадській толоці. Значить — нічий.

— Правильно, і ми так думали! — підхопили хлопці.

— Та що говорити — давайте покуштуємо!

І знов заминка вийшла. Кавун один, а нас же — ціла артіль. Як ти поділишся? Навіть по скибі на брата не буде. Тут озвався Грицько:

— Пропоную так: хто скоріше пробіжить до розірваної греблі і назад — тому кавун. Згода?

Хлопці збунтувалися. Чого це одному отакий кавун? Живіт лусне! Ну хоч би першим трьом. Нарешті порішили: кавун дістанеться п’ятірці найкращих бігунів.