Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 70

— Борейко, товаришу генерал. Мені до Львова треба з’їздити… Так, знаю… Переконатися… Чим скоріше, тим краще… Не думаю… Єсть! — і натиснув відбій.

У вас є мотив!

Вчора у місті було дуже тепло. Світило сонце, цвірінькали горобці, дівчата вдягли короткі спіднички, а хлопці несли свої курточки на вигині ліктів і косили очима на дівочі ніжки. А сьогодні весна ніби відступила. Неначе час повернувся назад, у холод, у той день, коли вбили молоду жінку Аліну Шмідт.

Тут зібралися всі, хто міг бути причетний до вбивства або до самої дівчини. Простора, дорого обставлена кімната була наповнена напругою, як пляшка шампанським. Відкрутиш мюзле (кручений дріт, яким прикручують пробку), підігрієш трохи чи трусонеш і… ба-ба-ах! — вміст пляшки пружним фонтаном злетить угору. Але поки цього не сталося. Поки що всі присутні чинно розсілися по різних кутках і час від часу поглядали на вхідні двері, крізь які мав увійти слідчий. Він прийде і розкладе все по поличках. Кожен, хто насмілювався глянути на ті двері, неодмінно якось реагував на те, що вони досі не відчинилися — на обличчях на мить з’являлася складна суміш досади, страху й цікавості.

Крім членів сім’ї та друзів жертви, у кімнаті були присутні троє міліціонерів. Вони повинні були стежити за тим, щоб ніхто не виходив з приміщення до приходу старшого слідчого з особливо важливих справ Олександра Івановича Борейка. І вони добре виконували свою роботу.

Першим не витримав глава дому — важкий і пухкий Борис Мойсейович Шмідт.

— Що він собі дозволяє, цей мент? Де він? — він потрусив пухкою долонею, звертаючись до одного з блокуючих двері міліціонерів.

— Олександр Іванович зараз буде. Він телефонував нещодавно, сказав, що їде…

Млосна й бліда Марина Шмідт, сестра вбитої, явно нервувала. Вона то поправляла ремінець на своїй сукні, то торкалася пальцями напису на скроні «Вони хочуть слухати тільки про кохання». Через її блідість напис, здавалося, був зроблений чорною тушшю.

Валерій, син Бориса Мойсейовича від першого шлюбу, підхопився з дивана, на якому сидів, і потираючи спітнілі руки, замиготів у всіх перед очима, рухаючись туди-сюди по кімнаті.

— Валерію, сядь! — наказала міцна владна брюнетка. Вона єдина могла розмовляти з хлопцем у такому тоні, адже була йому матір’ю. Так-так, серед знайомих нам персонажів тут були й нові обличчя. У бесіді з Лідією Миколаївною, колишньою дружиною глави дому, Олександру Івановичу довелося виявити справжні чудеса дипломатії — жінка навідріз відмовлялася пускати сина на цю зустріч. Після першого допиту Валерій на кілька днів зліг з температурою, і мати звинувачувала у усьому Борейка.

— Він не вбивав, — грізно наступала на слідчого розгнівана самка, захищаючи свою дитину. Як відомо для деяких матерів їх діти залишаються маленькими беззахисними крихтами до самої їх, матерів, смерті. А тоді доросла «крихітка» впадає у депресію, адже поняття не має, що робити з цим світом і з самим собою у ньому.

— Я знаю, — спокійно відповів слідчий.