Читать «Ожеледиця» онлайн - страница 69

— Ні, — коротко кинув Лавр.

— Скажіть, будь ласка, а у вас випадково немає з собою тих фотографій? — втрутилася Ліка.

— Випадково є. А що ви в них побачити хочете?

— А можна подивитися? Справа в тому, що Антон якось сказав… Ну, після того, як був у бабусі Аліни, що у них теж хтось у Львові був… давно… Не знаю, може, це нічого не означає, але…

— Ось ті фотографії — дивіться. Тільки не думаю, що це чимось допоможе. Аж надто давно це було. Та й як це може бути пов’язане зі смертю Аліни? А що якийсь зв’язок є, очевидно…

Ліка взяла фотографії і стала уважно їх розглядати.

— Ще тут ось це було, — Борейко виклав на стіл папку з пожовклими листками, на яких на старій роздовбаній машинці був надрукований текст. — Дивина якась. Схоже, якийсь страхітливий звіт 1941 року, коли радянська влада намагалася русифікувати Україну і називала це етнічними чистками. Ось тут, дивіться…

— Господи Боже мій! — і Ліка почала читати: — «Приказ № 2445/М от 23 июня 1941 года. Тюрьма № 3, г. Львов!. Це ж наказ про розстріл в’язнів із Золочівського замку, в якому НКВД влаштувало в’язницю…

— Нумо, дайте… Підписано наркомом державної безпеки Меркуловим. «Приговор: как врагов народа расстрелять».

І ще 5 аркушів з прізвищами… А чому цей Мазур перекреслений?

— Тому що… — пробелькотів Лавр. — Тому що, подивіться, зверху ручкою написане інше прізвище…

— Не може бути! — у Борейка похололо всередині. Він спробував витягти з кишені зім’яту хустку, щоб витерти лоб, на якому виступив холодний піт, але ніяк не міг впоратися, покинув те й провів по лобі тильною стороною руки.

У лівому кутку документа червоним олівцем було зроблено напис: «Расстрелять как врагов народа. К исполнению. Лерман Г. С.»

— Лерман… Лерман… Десь я вже бачила це прізвище, — Ліка знову почала перебирати фотографії. — Ага, ось… На ній якась жінка… Схоже, мертва… О, Боже! Їй відрізали груди… А ця наволоч стоїть і посміхається… Та ще й дитину з собою приволік…

— Дитину? Яку дитину? А ну, дайте мені сюди цю фотографію! — Борейко простягнув руку, взяв фото і зальодянів. — Чорт, чорт, чорт! — повторював він, весь час ковтаючи. — Як же це я?… Але ж у це неможливо повірити… Хоча тепер усе стає зрозуміло… О, Боже! Та це ж блюзнірство! Це ж було давно… в минулому… Навіщо ж до цього повертатися? Як же вона жила з цим, бідна?…

Він перевернув фото. На зворотному боці було написано: «Львів, 1941 р., червень. Прости, кохана…»

— Що? Що? Що? Олександре Івановичу, не мовчіть! Що вам відомо? Ви знаєте, хто вбив Антона?

— Так, — видихнув Борейко і важко, ніби його раптом позбавили сил, звалився на диван. — Я знаю, хто вбив вашого друга, Лавре Георгійовичу, і Аліну. І знаю, за що.

— Хто? За що? — одночасно вигукнули Лавр і Ліка. Їх, людей різної статі, а значить, і способу мислення цікавили різні боки одного і того ж питання.

— Пробачте мені, друзі, але я не можу вам зараз більше нічого сказати. Мені треба поговорити з кимось із родичів Антона…

Борейко став натискати кнопки мобільного. Якийсь час помовчав, потім відрапортував: