Читать «Новi пригоди Самоходика (на украинском языке)» онлайн - страница 5

Пан Анатоль - так називали його дружина й приятелi, - посадив свiй гурточок до сусiднього столу i став пригощати напоєм iз свого термоса. А що я прихильно сприйняв його слова, то й перед! мною вiн поставив пластмасову чашечку з чаєм.

- Це, мабуть, ваша машина стоїть бiля закусочної? - ввiчливо спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, додав: - Ви, певно, самi зробили її, еге ж? Вiдразу видно, що в неї мотор вiд мотоцикла. Швидкiсть її, мабуть, дуже невелика, та все ж це четверо колiс, i на рибку з'їздити можна.

Я не заперечував. Нехай собi думає, що вiн знавець моторiв. Це був класичний всезнайко. Я смертельно образив би його, якби став заперечувати.

Вiд дальшої розмови з Анатолем мене врятувала сiмнадцятирiчна дiвчина, яка пiд'їхала до закусочної на велосипедi. Це була гарна, зграбна блондинка з товстою косою, що спадала на спину. До багажника її велосипеда була прив'язана пошарпана валiзка. Скидалося на те, що дiвчина вперше в життi вирушила на вiдпочинок сама.

Її появу привiтало ревiння пiдлiткiв, що пили пиво.

- О, нова лялечка! - загули вони. - Дiвчинко, йди до нас, приcтань до веселої компанiї. З нами не пропадеш, лялечко! Iди до нас, Чорний Франек запрошує тебе.

Губи в дiвчини зневажливо скривилися, обличчя спохмурнiло. Вона знизала плечима й попрямувала до мого столу, де тiльки й були вiльнi мiсця.

- Можна? - спитала вона.

I коли я ствердно кивнув, сiла на краєчок стiльця. З перевiшеної через плече сумки вийняла два бутерброди, загорненi в тонкий папiр, розклала снiданок на столi й пiдiйшла до буфету замовити щось пити.

Компанiя пiдлiткiв усе не вгамовувалась, жестами й вигуками запрошуючи дiвчину до свого столу. Вона не зважала на зачiпки, взяла в буфетницi пляшку лимонаду й повернулася до мого столу.

- Це вашi знайомi? - спитав я.

Вона здивовано глянула на мене:

- Я взагалi їх не знаю.

Я хотiв спитати, з якого мiста вона приїхала, та в цю мить з-за столу пiдлiткiв звiвся хлопець з величезною чорною чуприною, схожий на крука з розставленими крилами. Це, певно, й був Чорний Франек.

Вiн пiдiйшов до нас перевальцем, як моряк, глибоко заклавши руки в кишенi брудних джинсiв.

- Чому ти нас не слухаєшся, лялечко? - спитав вiн, схилившись до дiвчини. - Нас тринадцятеро, а тринадцять, як ти знаєш, нещасливе число. Ти була б чотирнадцята.

- Менi не потрiбне ваше товариство, - буркнула дiвчина.

Чорний Франек випростався, нiби його хтось штрикнув у спину.

- Тiльки не приндись! - гаркнув вiн. - Мабуть, чула про ватагу Чорного Франека?

- Не чула, - вiдрубала вона.

Вiн скрушно похитав головою.

- Значить, не читаєш газет, неосвiчена ти людина. Бо в "Експресi" вмiщено велику статтю про ватагу Чорного Франека з Охоти. Нiби через нас немає спокою у всьому районi. Оце ж я i в Чорний Франек, вiдбув один рiк виправної колонiї, - повiдомив вiн так гордо, мов солдат про бойовi нагороди.

Дiвчина знову зневажливо знизала плечима. Це дуже зачепило хлопця, а надто, що вся ватага прислухалася до їхньої голосної розмови.

Гарна руда дiвчина в червонiй, як вогонь, кофточцi, невдоволено скривившись, стежила за Чорним Франеком. Тепер вона презирливо закопилила губи й гукнула: