Читать «Неложними устами» онлайн - страница 31
Павел Архипович Загребельный
— Не чув! От що не чув, то не чув!
Але не такий був Дмитро Михайлович, щоб одразу ж капітулювати, і не такі вже вичерпані його незглибимі запаси пам'яті, бо вже за хвилину він вигукнув:
— Еге, стривайте! Тепер пригадую. Точно, точно… В тридцять шостому… Отак, як оце перед вами, сидів я в Павла Григоровича, і зайшла мова про перше кохання, я й похвалився, що давно-давно була в мене дівчина. Вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, та й я тоді теж лиш трохи старший… А Павло Григорович:
— А звали ж, звали як?
— Наталя, — кажу.
— Наталя? Та невже ж?
— Наталя, а що?
Він отак схопився, пробіг по кімнаті туди й сюди, руки сплів:
— Таки ж Наталя?
— Наталя.
Він знов — туди й сюди по кімнаті і так схвильовано, як тільки він умів:
— Гм, Наталя… Наталя!
І — нічого. Ні тоді, ні згодом — нічого нікому, а я ж не здогадався!»).
Може, в тій таємничості саме й цінність та сила і того імені, і того почуття, яке воно викликало в Поета в дні його великих початків.
Здалося мені, що ім'я це осяяло всі глибини тичинівської поезії відкрило очам нашим те, що ми чомусь уперто не помічали в поета, відкрило його велику ніжність. Власне, він і сам не приховував ніколи особливої, сказати б, рідкісної, неймовірної ніжності своєї, навіть одну з своїх найвизначальніших книжок назвав «Сталь і ніжність», але ми все якось не помічали ніжності, наполягаючи на сталі та на сталі, хоч треба було б же там читати:
І народ як нива грає,
голосом відповідає:
— Сталь і ніжність, любий мій,
поєднать в собі зумій.
Та й сам поет ще в другій своїй книжці «Замість сонетів і октав» нагадував:
Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.
Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.
До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити.
Музика для нього була в ніжності, бо й що може бути вище за музику сердець! І чутлива душа поетова, спізнавши чисте почуття закоханості й ніжності, назавжди зберегла той спогад. Пам'ять ніжності прочитується так виразно й чітко в «Сонячних кларнетах», в окремих поезіях книжок «Плуг» і «Вітер з України», з трагічною силою вибухає в геніальній філософській поемі «Похорон друга», тужливо звучить в недрукованих поезіях, з якими познайомилися ми в посмертній збірці П. Г. Тичини «В серці у моїм». Це, найперше, «Зоставайся, ніч настала», написаний, певно, ще при живій Наталці, і перший вірш по її смерті:
О суму, смутку, скільки суму
по заході світила!
Повились проліски в задуму,
кладуть на ноти тиху думу
озер ясних кадила.
О смутку, суму, голосіння
по заході — мій боже!
Палають, гаснуть охмаріння,
і в серці хор надій, тужіння:
а може ще, а може?..
О суму, смутку, смутку-жалю
по заході світила!
Я в болях весь, мов хрест в коралю…
Куди, куди тепер причалю,
як ти мене лишила?
Це було написано в 1918 році, а в 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірне далекі літа, кладе на папір сумні рядки:
І наче десь мила іде, озивається