Читать «Неложними устами» онлайн - страница 31

— Не чув! От що не чув, то не чув!

Але не такий був Дмитро Михайлович, щоб одразу ж капітулювати, і не такі вже вичерпані його незглибимі запаси пам'яті, бо вже за хвилину він вигукнув:

— Еге, стривайте! Тепер пригадую. Точно, точно… В тридцять шостому… Отак, як оце перед вами, сидів я в Павла Григоровича, і зайшла мова про перше кохання, я й похвалився, що давно-давно була в мене дівчина. Вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, та й я тоді теж лиш трохи старший… А Павло Григорович:

— А звали ж, звали як?

— Наталя, — кажу.

— Наталя? Та невже ж?

— Наталя, а що?

Він отак схопився, пробіг по кімнаті туди й сюди, руки сплів:

— Таки ж Наталя?

— Наталя.

Він знов — туди й сюди по кімнаті і так схвильовано, як тільки він умів:

— Гм, Наталя… Наталя!

І — нічого. Ні тоді, ні згодом — нічого нікому, а я ж не здогадався!»).

Може, в тій таємничості саме й цінність та сила і того імені, і того почуття, яке воно викликало в Поета в дні його великих початків.

Здалося мені, що ім'я це осяяло всі глибини тичинівської поезії відкрило очам нашим те, що ми чомусь уперто не помічали в поета, відкрило його велику ніжність. Власне, він і сам не приховував ніколи особливої, сказати б, рідкісної, неймовірної ніжності своєї, навіть одну з своїх найвизначальніших книжок назвав «Сталь і ніжність», але ми все якось не помічали ніжності, наполягаючи на сталі та на сталі, хоч треба було б же там читати:

І народ як нива грає,

голосом відповідає:

— Сталь і ніжність, любий мій,

поєднать в собі зумій.

Та й сам поет ще в другій своїй книжці «Замість сонетів і октав» нагадував:

Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.

Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.

До речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити.

Музика для нього була в ніжності, бо й що може бути вище за музику сердець! І чутлива душа поетова, спізнавши чисте почуття закоханості й ніжності, назавжди зберегла той спогад. Пам'ять ніжності прочитується так виразно й чітко в «Сонячних кларнетах», в окремих поезіях книжок «Плуг» і «Вітер з України», з трагічною силою вибухає в геніальній філософській поемі «Похорон друга», тужливо звучить в недрукованих поезіях, з якими познайомилися ми в посмертній збірці П. Г. Тичини «В серці у моїм». Це, найперше, «Зоставайся, ніч настала», написаний, певно, ще при живій Наталці, і перший вірш по її смерті:

О суму, смутку, скільки суму

по заході світила!

Повились проліски в задуму,

кладуть на ноти тиху думу

озер ясних кадила.

О смутку, суму, голосіння

по заході — мій боже!

Палають, гаснуть охмаріння,

і в серці хор надій, тужіння:

а може ще, а може?..

О суму, смутку, смутку-жалю

по заході світила!

Я в болях весь, мов хрест в коралю…

Куди, куди тепер причалю,

як ти мене лишила?

Це було написано в 1918 році, а в 1964-му поет, мовби перекидаючи болючий місток спогадів у ті незмірне далекі літа, кладе на папір сумні рядки:

І наче десь мила іде, озивається