Читать «Неложними устами» онлайн - страница 3

І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:

День біжить, дзвенить — сміється,

Перегулюється!

(«Сонячні кларнети»)

Батько Григорій Тимофійович казав: «Ніколи під минуту не співайте». Вже він почув, що в Павла голос мов дзвіночок, і давав йому вести партію. «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції». Отак тригласом і співали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 літ усього.

Надівши коло загати на кілки чоботи головками вгору, щоб дьоготь уходив, батько сідав на призьбу і довго-довго думав. Він так міг цілі вечори весняні просиджувати, слухаючи, як на Подолі жаби скрегочуть. Слух мав такий, що чув, як у Бобровицю поїзд ішов. А це ж дев'яносто верстов!

«Ти співай, Павлушко, «до-ре», і все вгору, вгору, а ми своє, пристанемо, як ти будеш «мі» співати».

Найбільше нам подобалось, коли на вершинах розминалися: сі-до! І зразу ж вони теж: сі-до!

Найбільше любив батько пісні «Тече річка невеличка», «Ой у лузі, у лужечку при крутому бережечку», «Ой з-за гори їдуть мазури», а ще «По синим волнам океана», про яку казав: «Запрещочна».

Старша сестра Проня завжди плаче, як почує «Ой у лузі, у лужечку». Згадує татуся рідного, який помер ще в дев'ятсот шостому. П'ятдесят шість літ прожив — хіба ж то вік!

Хтось горів світанно, Коліноприклонно:

Дай нам, земле, шуму,

Шуму — божевілля! —

Ніч.

Плач.

Смерть шумить косою!

Смерть шумить косою…

(«Сонячні кларнети»)

Батько повіз Павлушку до Чернігова, де в бурсі вже вчилися Іван і Михайло. А цей же малий і тонкий — дивитися нема на що. До бурси рано. А заспівав — і черстві монастирські душі злагідніли. Взяли малого в півчу. Жив у Єлецькому монастирі, а ходив щодня до Троїцького собору за три верстви співати на архієрейське служеніє, та ще й голодний. І ніс по півпуда нот. Все те за скудну монастирську трапезу. Отак шість років. Співав, і вчився, і плакав. Плакав і співав.

По хліб ішла дитина — трояндно! —

…тікайте! стріляють, ідуть.

Розкинуло ручки — трояндно…

Ні бога, ні чорта — на бурю!

…гей, стійте! Знайдем і в церквах.

Знялось гайвороння — на бурю…

(Сонячні кларнети»)

З бурси — лиш в семінарію, а з семінарії ж куди? В попи? Василь Елланський, хоч молодший на три роки, підбивав Павла на заколоти. Домагатися, щоб приймали після семінарії в університети без екзаменів, як і гімназистів. Домагатися — та в кого ж? Коли он у них знайшли книжки Шевченка та Горького і конфіскували й не повертають.

Але ж Елланський таки знайшов у Києві комерційний інститут, куди приймали без екзаменів. Пішли у комерційний — аби не в попи.

Вирости душею і повідати світові про все те, що проходить крізь твою душу.

А вона була скрипкою, скрипочкою, скрипченятком.

Скрипка грає тоненько-тоненько, в ній немає того глибинного тону, що в кларнеті, і загадковості теж немає, вона відкрита всьому світові, навіть, сказати б, розпростерта й розпахнута.

А з чим одкриватися?

Київ. Натовп на Хрещатику, а тому натовпу — тисяча років. А ти ще зовсім мала і міцно тримаєшся за мамину руку. Але це не Хрещатик, а великий майдан, де скаче кінь і гетьман булавою вказує на жовтий будинок окружного суду, де працює помічником присяжного повіреного Орлова її таточко. Головою ж кінь обернений до Софійського собору. А може, гетьман показує па Десятинну церкву, де її хрестили, чи на пожежню, звідки баскі біло-булані коні вивозять лицарів-пожежних у золотих шоломах? Тане сніг, Житомирською, Михайлівською, Підвальною біжать бурхливі струмочки, біліють паперові човники, пущені дитячими ручками, летять униз-униз ген на Хрещатик.