Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 60
Віктор Григорович Безорудько
— Помиляєтеся. Приїжджає син.
— Приїжджає син. Він закінчив інститут.
— Ветеринарний, — уточнює Прюст.
— Сперечається з своїм батьком, який не хоче будувати господарство по-новому.
— Помиляєтеся знову. Батько не хоче осушувати болото.
— Тоді колгоспники обирають сина головою.
— Цілком точно.
— Дівчина, яку кохав син, перед тим, як поїхати вчитися, вийшла заміж.
— Так. За найближчого друга того сина.
— Тоді син покохав жінку аґронома.
— Ні. Жінку лікаря.
— А та, перша його кохана, яка вийшла заміж, зараз ще кохає вашого героя?
— Звичайно. Сильно кохає. Не знаходить собі місця в селі. Але дозвольте, звідки ви все це знаєте?
Я засміявся. Мені було дуже весело. Я не хотів казати, звідки мені відомі такі таємниці творчої лябораторії письменника.
Прийшла Дуся. Вона, як завжди, стала біля столу і запитала:
— Ви задоволені?
Ну, звичайно ж, Прюст сказав:
— Мені все це нагадує ресторан у Празі. Ах, Дусю, я ніколи не забуду ваших біфштексів!
— А мені досить уявити, що все це готували ваші руки, і я вже стаю гурманом. Треба швидше звідси їхати. Бо коли й далі ви так нас годуватимете — доведеться кинути все і поселитися в Чмихалівці… — сказав я.
Дотеп мені не дуже вдався. Але Дуся усміхалася, затуляючи свої покривлені зуби.
Коли я повернувся до котеджу, Іван поглянув на мене осмисленим поглядом людини. Він узнав багато цікавого за перші години свого життя.
17. Прюст і роботи
Я прокинувся пізніше, ніж треба. На цілу годину пізніше. Іван сидів біля мого ліжка і дивився на мене осмисленим поглядом.
— Доброго ранку, Іване!
Він мовчав. Я своєю думкою не віддав йому наказу, як треба відповідати. Він мовчав. Мені стало боляче. В думці я промовив відповідь. І тоді Іван привітав мене.
— Тепер ти кожного ранку будеш мене так вітати, гаразд?
— Гаразд, — відповів Іван, — кожного ранку буду тебе вітати.
— Ти втомився, Іване?
— А що таке втомився?
Я пояснив. Але, напевне, не переконливо. А може, він не знає, що таке втома?
— Зараз я почуваю себе чудово, — сказав я.
— І я чудово.
Ми з Іваном вийшли на галявину. Я почав робити зарядку. Іван робив ті самі вправи. Він присідав, махав руками. Потім ми побігли. Іван біг поряд зі мною. Нам було весело, і ми сміялися, не знаючи чому. Взагалі я люблю сміятися. Треба, щоб Іван не перехопив цієї поганої риси моєї вдачі, а то й там, на іншій плянеті, він весь час сміятиметься, і ті живі істоти, які населяють її, подумають, що у нас на Землі люди тільки те й роблять, що сміються без упину. Яке в них лишиться враження? Може, їм не схочеться прилетіти на нашу Землю, де живуть самі тобі сміхачі?
Я розповів Іванові, що таке трава, ліс, показав синичку і ворону. Він з цікавістю дивився на все. Мені хотілося, щоб він запитував, але він не запитував. Сприймав мої розповіді, як кінцеві думки. У нього ще не було потреби запитувати. Він ще не міг спокійно думати. Він не цікавився нічим. Не було в нього дитячої допитливости, жадоби все взнати. Мене це турбувало. Адже коли не розбудити в ньому цікавости, — не буде з нього людини.