Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 56

— Тут ми житимемо, Іване. Зрозумів? Це наш дім. Тобі не ясно, що таке житимемо і що таке дім? Але про це ти швидко довідаєшся. Ти, Іване, не клопочися, все буде гаразд. Скоро в тебе з’являться умовні і безумовні рефлекси. Тобі не треба буде думати над кожною дрібницею. Рефлекси самі приводитимуть у дію твої руки. А покищо ти повинен тільки підкорятися мені. Це твій обов’язок. Розумієш мене?

Іван нічого не розумів. Він дивився на мене своїми дуже голубими, холодними очима і мовчав. А мені хотілося говорити.

— Ти, Іване, тепер мій син. Правда, цікаво. Я ще не одружений, а вже маю дорослого сина. І дуже здібного, біс його забери! Надзвичайно здібного! Обійшлося без хромсом і ген, але ти успадкуєш усе, що я маю. Ти знатимеш багато більше, ніж може знати одна людина в наш час. У тебе будуть енциклопедичні знання. За першу добу ти пройдеш весь шлях, який проходить людина від першої мокрої пелюшки до першого клясу. Це сім років. А тобі потрібна буде одна доба. Зрозумів? За другу добу — ти вже володітимеш знаннями за сім клясів. А потім? За місяць ти пройдеш курс за інститут. Усі точні науки збереже твоя пам’ять. А от з гуманітарними справа буде складніша. Два тижні ти вивчатимеш філософію і літературу, мистецтво та історію, географію та біологію. І ще два тижні нам з тобою просто для бесід відведено. Ну, як? Подобається тобі така програма? Ще тобі доведеться оволодіти прийомами керування космічним кораблем. У тебе ж там, на новій плянеті, не буде лікаря. Ти повинен сам навчитися замінювати собі деталі, що виходитимуть з ладу. Виявляється, це не така вже й складна наука. Для неї в програмі —два дні. І ще — не будь таким базікою, як оце я. Зовсім тобі не потрібно так багато говорити.

Іван дивиться на мене. Він нічого не розумів, але йому, напевне, подобалося, як я балакаю. Він усміхався, по-дитячому наївно і довірливо. Ні, таки хороший хлопець мій син. Мені хотілося говорити з ним.

— Іване, друже, Ти будеш людиною. Я зроблю з тебе найкращого хлопця на землі. Я не хвастун. Ти ще не знаєш того, що всі батьки думають про своїх дітей. Ти не знаєш, а я знаю. Вони думають, що їхні діти найкращі. То чому й мені не думати так? Головне — ти повинен навчитися передбачати. Коли ти навчишся цієї науки, тоді ти вже будеш людиною.

Зрештою, я не робот — я втомився. Чесно кажучи, треба було мовчати. Бо в цей час Карась та Прюст сиділи біля репродуктора і слухали мою промову. Карась забув мене попередити про це. Він забув також попередити, що всі наші розмови записуються на плівку. Забув? Ні, він просто хотів перевірити, чи я щиро взявся до роботи. А може, це мені здається так. Він хотів, щоб ми працювали, не почуваючи, що хтось стежить за нами. Без контролю…

Я дав Іванові до рук дві дротини з контактними пристроями на кінцях і ввімкнув магнетофон. Бобіна була розрахована на чотири години. Отже, я можу зараз піти звідси на цілих чотири години. Але мені не хотілося нікуди йти. Мені приємно і радісно було дивитися на Івана. А він примружив очі і затих.

Цікаво, як почуває себе зараз Інка? Що вона думає? Я вийшов на ґанок, але Інки ніде не було видно. Ну, звичайно, жінки. Їм є про що погомоніти, Інці та Марії. Піти б до готелю та забрати свої речі? Але мені чомусь не хотілося залишати Івана самого. Я вже збирався повернутися до кімнати, але раптом почув чиїсь кроки. Так, то, безумовно, йшов Капуста. Він не йшов, а мовби підкрадався потихеньку, ніби кішка до мишачої нори. Капуста помахав мені рукою, мовляв, зачекай. Він підійшов і запитав: