Читать «Нейтрино залишається в серці» онлайн - страница 11

Голос у завкадрами був дзвінкого натренованого тембру. У мою душу почав проникати страх. А що коли десь не ту літеру поставлено? Особливо ретельно він вивчав фотографію. Навіщо наклеюють на посвідчення такі малі фото? Треба принаймні втричі більші. Подивишся — відразу видно, чи ти, чи ні.

— Давно фотографувалися?

Я стояв струнко. Мене ще не запросили сісти. Я відрапортував:

— Вісімнадцятого травня одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого року.

Погляд завкадрами пом’якшав — йому сподобалася моя поведінка. Нарешті він сказав:

— Сідайте. Документи в повному порядку. Це, між іншим, дуже рідко буває, щоб усе було в порядку. Значить, ваш журнал вирішив написати про наших космонавтів?

— Так.

Я намагався бути чітким у своїх словах. В такій обстановці взагалі не дуже хочеться розмовляти. В такій обстановці можна тільки відповідати на запитання.

— Ви ще не бачили їх? — запитав мене завкадрами.

Я відчув: офіційна частина вже закінчена і людина просто хоче по-людському зі мною поговорити.

— Ні.

— Шкода. Вони ж справжнісінькі люди. Цікаво, а як ви гадаєте, на них треба оформляти особисту справу?

— Неодмінно!

— А як? Як, я вас питаю? Як? Я всіх про це запитую, але ніхто не може мені роз’яснити, як це зробити. Хотів уже до уряду звернутися, але покищо утримуюся. Треба такі питання вирішувати на місці.

Я хитнув головою. Мовляв, цілком поділяю таку розумну думку.

— Коли б то були машини, все вирішилося б дуже просто — завели б інвентарний номер і, будь ласка, — оформили. А то ж люди.

— Так. Складна проблема. — Я навіть потер лоба, мовляв, дивіться, завкадрами: я теж думаю над цією клятою проблемою.

— Бачите, як мені доводиться скрутно, — довірливо поглянув на мене завкадрами. — Ну, а коли я заведу особисту справу на отих напівлюдей-напівроботів, що я напишу в графі номер п’ять. У них же пашпорта немає.

— То випишіть їм пашпорти, — рішуче порадив я.

Вперше на обличчі завкадрами з’явилася усмішка. Власне, не усмішка, а якось через силу трохи скривилися тонкі губи. Він підвівся з стільця і відразу став маленьким, низеньким чоловічком. Для більшої солідности він сидів на високому стільці.

— Звуть мене Карпо Карпович Чубарик, — відрекомендувався він. — Сподіваюся, нам часто тепер доведеться зустрічатися.

— Чубарик короткими ногами ступав широко, широко. — Пробував. Розумієте? — пробував. Але пашпортний стіл категорично заперечує. Скажіть, хіба це не бюрократизм? Наші людино-роботи представлятимуть на іншій плянеті людину і раптом виявиться, що вони якісь безпашпортні літуни. Уявляєте? А коли і там їм доведеться зайти у відділ кадрів? А я глибоко переконаний, що коли там є цивілізація, то є й відділи кадрів. Інакше людство існувати не може. Ну, от зайшли вони туди, а документика немає. Що їм робити? Повертатися на Землю? Або ще: їм там доведеться влаштовуватися на постійне місцепроживання. А хто пропише безпашпортних літунів? Хто? А може, там подумають, що вони з тюряги. Навіть до готелю їх не пустять без документа. Це не дрібниця. Документ — то найголовніше, коли ви хочете знати. І на Землі, і на інших плянетах також. Без документа немає людини. Тільки документ у наш час відрізняє людину від тварини. Так?