Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 37

Ми недовго пробули в Стамбулі і прилетіли літаком у Багдад — місто, що сповнило мене радісних сподівань, бо ще змалку це місто бентежило мою уяву. Зупинилися в готелі «Хайям». Консьєрж дав мені план міста, туристичні проспекти й порадив остерігатися палючого сонця. Коли ми ранком вийшли з готелю, я зауважив Абреу:

— Такої спекоти краще не потикатись нікуди до вечора. Ходімо й насамперед купимо капелюхи.

Він поглянув на годинник і заперечив:

— Я ловлю таксі, бо запізнююсь на зустріч у філію «Ермеса».

І він поїхав. Я проводжав поглядом таксі, поки воно загубилося серед безладного і барвистого мусульманського світу. Тепер цей спогад викликає в мене хвилювання. Тримаючись вузенького затінку попід будинками, я ступав наче над прірвою, коли, зрештою, побачив крамничку, з виставленими у вітрині фескою, кашкетами й колоніальним шоломом. Я придбав собі шолом. Корковий, легенький, він водночас стискав голову, наче свинцевий.

Я блукав базаром, доки стомився. В одному буклеті, що дав мені консьєрж, я вичитав, що базаром називали вулицю, якою їздили парадні карети й яку збудував відомий паша. Тепер, розмірковуючи, я доходжу висновку, що йшлося про базар у Дамаску, де я ніколи не бував.

Коли я повернувся до готелю, натомлений і зголоднілий, то побачив, що Абреу ще нема. Але спершу не стривожився. Сидячи в холі, не зводив очей з обертових вхідних дверей і відтягував, як міг, другий сніданок.

Зрештою поснідав і поспав. Щоб згаяти час, вирішив поблукати містом. Але спершу зазирнув до ресторану, чи не з'явився часом мій друг. Старий офіціант, що приніс каву, шепнув мені:

— Консьєрж хоче поговорити з вами.

Консьєрж запросив мене до кімнати, куди мав прийти управляючий. Я чекав його і плутався в здогадах. В голову лізли найбезглуздіші припущення, одначе дійсність, як я невдовзі переконався, перевершила мої сподівання. Те, про що чемно й сумно повідомив управляючий готелем в третій особі однини, видалося неймовірним. За участь у тяжкому вуличному інциденті Абреу забрали в поліційний відділок; його точної адреси управляючий не знав.

— Та чи знаєте ви, хто такий доктор Абреу? — згукнув я. — Людина із світовим ім'ям, знаменитий винахідник!

Управляючий похитав головою і став виправдовуватись.

— Щиро співчуваю, — докінчив він.

— Адресу аргентінського посольства ви принаймні знаєте? — похмуро спитав я.

Поспитавши підлеглих і погортавши путівники, він написав на клапті паперу адресу й пояснив:

— Це ви покажете таксистові.

їхали ми недовго, що аж зродилася підозра, чи не вмисно мені порадили таксі, аби видурити гроші з іноземця. Таксі зупинилося біля будинку з флагштоком і бронзовою табличкою. Я прочитав назву і скривився… То було не посольство, а консульство. Легковажний управляючий заслуговував на лайку. Я розраховував, що втручання нашого найвищого представництва спонукає місцеві власті виправити помилку. А підтримка консула не надасть моєму протесту ваги. Проте, щоб не гаяти ні хвилини, бо ж треба було виручати товариша з халепи, в якій опинився, я вирішив розпочати звідси.