Читать «Незвичайні історії» онлайн - страница 18
Адольфо Бьой Касарес
(Події відбувалися до 1930 року, коли шляхи ще були ґрунтові.)
Я отримав машину і проспектом Сан-Мартін, якщо не помиляюся, виїхав із Буенос-Айреса. Спершу витискав з неї, що міг, і на пагорбі Сан-Мігель помітив, що лишаю далеко позаду інші автомобілі. Тож в'їхав до Пілара, нахабно виробляючи кривулі, ніби горлав: «Дорогу мені, дорогу!»
Насправді ніхто не міг чути того крику. Все містечко сиділо по домівках, бо саме була обідня пора. У випадкового перехожого я запитав, як дістатися до вілли Рікальдоні. Проте його розлогі пояснення мало що дали. Я звернувся до іншого мешканця, але й тоді чимало покружеляв, поки дістався вілли.
Служниці, яка б відчинила, я збирався сказати: «Поклич сеньйору». Але двері відчинив чоловік. «Тим краще, — вирішив я. — Менше непорозумінь».
— Мені потрібна Хоанна, — мовив я йому.
— Заходьте, прошу, — відказав він.
То був високий блідий чоловік, значно молодший, ніж я сподівався. І хоча ця непередбачена обставина дещо мене збентежила, я, проте, вирішив: «Так навіть краще. Зчепитися з дідуганом мало приємного».
Я пройшов до вмебльованої зі смаком вітальні. В каміні палахкотів вогонь, у вазах стояли квіти. Сходи вели на другий поверх.
— Я до Хоанни, — повторив я.
— Радий вас бачити. Часом досить поговорити, аби все з'ясувати.
— Я прийшов поговорити з нею.
— Я почув дзвінок у двері й поспішив відчинити сам, бо знав, що це ви.
— Звідки така певність?
— Ви знайомий Хоанни. А в моєї дружини дивовижна здатність: щойно вона про когось розповість, як він неодмінно з'являється.
Мене дратувала розмова, і я не бажав слухати патякання Рікальдоні. Та й кімната якось пригнічувала (ніяк не міг збагнути — чому) гостинними кріслами, що кликали сісти, каміном, квітами, численними фотокартками Хоанни: вона усміхалася на них, як і тієї місячної ночі на вулиці Монтевідео. Я спробував збагнути те, але тільки заплутався в думках і остаточно підупав духом. Щоб якось покласти край лоскотливому становищу, я рішуче попередив:
— Якщо ви її не покличете, сам піду шукати.
— Ви цього не зробите, — відказав Рікальдоні.
— Чому ж це? — скрикнув я. — Може, ви не дозволите? Побачимо!
— Що тут діється? — почувся згори голос Хоанни.
Вона стояла, тримаючись за поруччя сходів. Мені вона видалася вродливою як ніколи, трохи блідішою і насупленою. Волосся розсипалося по її плечах.
— Ось я тебе й розшукав! — гукнув я їй.
— Розшукав? — здивувалася вона. — А мене запитав, чи я того бажаю? Запала мовчанка. Потім озвався Рікальдоні.
— Я сам поговорю з хлопцем.
— Зроби ласку, — погодилася Хоанна. Вона пішла. Чути було, як грюкнули двері.
— Нічого не второпаю, — пробелькотів я.
— Через те, що її кохаєте? Але й ми теж кохаємо одне одного.
— Я гадав, що вона… — зітхнув я.
Я умовк, а Рікальдоні заговорив знову:
— Я чудово вас розумію: це боляче. Спробую викласти свої міркування. Те, що було між вами й нею, — миттєвий спалах. Зникло без сліду, власне — нічого й не було. Натомість у мене з нею — ціле життя.
Невже Хоанна обвела його круг пальця? Я остаточно розгубився, розуміючи, що годі й шукати пояснень. Лише спромігся докинути: