Читать «Не повертайся спиною до звіра» онлайн - страница 17

— Як ви навчилися кобзарській справі?

– Налаштовував музичні інструменти з колекції Івана Макаровича Гончара, а як виконавець починав із уроків Георгія Кириловича Ткаченка, мого кобзарського батька. Він же, своєю чергою, успадкував манеру виконання від Петра Древченка, а той — від Гната Гончаренка…

Павло обережно зробив на деревині тонкий надріз, легенько зачистив наждаком довго примруженим поглядом вивчав зроблене з відстані, поки озвався знову:

— Дев’яносторічний художник Ткаченко був ландшафтним архітектором та чудовим акварелістом. Він казав, що в наш технократичний час проникає у минуле завдяки воскреслим мелодіям. Він створив у кобзарстві новий напрям — реконструкцію традицій, тобто відродження і майстрування старовинних інструментів, які потребують певної манери виконання.

— А чим же тоді, на вашу думку, є та музика, яку виконують у консерваторії? — чоло Анастасії прорізала мімічна зморшка.

— Там академічна бандура і класичний репертуар. Але будь-який слухач віддасть перевагу Бортнянському в первинному варіанті — з виконанням на клавесині. Те саме стосується органних чи фортепіанних творів Баха й Генделя. Академічна бандура, по суті, не має власного репертуару.

— Тим паче вам варто було б виступити з концертом у консерваторії.

— Не думаю. Якщо знайдуться охочі, нехай приходять на «Кобзарську Покрову» до Києво-Могилянської академії. Наші виконавці там знані…

II

Цієї хвилини двері до кімнати відчинилися і увійшли двоє хлопців.

— Наші братчики, — Бортник повернувся до юнаків.

– Іван! — назвався старший із них, — а тут мене звуть Лірником.

— Артем, — білозубо всміхнувся другий, кремезний і кучерявий. А для свого гурту я — Ніндзя.

Він озирнувся по світлиці:

— Що сьогодні робитимемо?

Але всі замислено мовчали. Павло на витягнутих руках тримав перед собою недороблену бандуру, як і раніше, її вивчаючи, Іван і собі уважно до неї придивлявся, Настя, відчуваючи, що змерзла і зголодніла, сумно спостерігала, як вечоріє за шибками. І Артем примовк, дістав з полиці свічки, запалив у старовинному поставці, хоча під стелею і висіла електрична лампочка.

Тоді Лірник вийшов і приніс дрова, вправно затопив піч. По світлиці війнуло теплим духом, стало затишніше, схотілося згорнутися клубочком, замружитися й крізь нещільно заплющені повіки стежити, як тіні гуляють по білих стінах…

— Яка погода на Покрову, такою і зима буде. Якщо цього дня сніг землі не вкриє — не випаде ні в листопаді, ні в грудні, — не вгавав балакучий Ніндзя. — А як щодо бутерброда із салом? — і зашарудів пакетом з харчами, який був поклав спершу на ослін коло дверей. Хазяйновито, як у себе вдома, відчинив буфет, дістав тарілки, великого ножа з різьбленим держаком, спритно почистив кілька великих цибулин, заходився нарізати їх тоненькими кружальцями. «Віртуоз!», — сонно подумала Настя, заколисана теплом і увагою. По хаті війнуло запахом печеної картоплі. Стіл уже застелили скатертиною.

Двері знову грюкнули, й до товариства приєдналася жвава дівчина Василина, яка називалася ще й Мавкою. Балакун-Ніндзя повідомив, що Мавка — солістка їхнього етногурту. Далі прийшли ще двоє парубків, із якими Настю не знайомили, світлиця наповнилася людом і веселими голосами. Один з незнайомців зняв зі стіни інструмент і почав перебирати струни. Усі заговорили разом, і найголосніше — горлатий Ніндзя. Настя вже знала про нього, що він поки лише вчиться робити бандури і прийоми, які йому намагається передати Лірник, опанував не до кінця. Але якоїсь миті всі раптом замовкли, ніби за таємним знаком. Нарешті тихо заговорив Майстер, який досі не брав участі в розмові: