Читать «Намір» онлайн - страница 123
Любко Дереш
Смерть завжди поруч, і вона не вручає призи переможцям,
а тільки тисне всім руку —
дякує всім, хто брав участь у змаганні.
Бо в очах Смерті всі рівні —
і той, хто прийшов першим,
і той останній —
всі однакові, бо всі
врешті-решт
перетинають
магічну
межу;
і нарешті стає зрозуміло,
що фінішна лінія —
зовсім не черговий старт.
Фініш означає фініш.
10
Холодний і безмовний, мовби брила льоду, я виходжу в коридор. Із коридору видно веранду. На веранді видно тіло електромонтера Тимка. Я пробую насилу викликати в собі паніку, але їй немає чим поживитися. Голова моя антарктида – холодна та ясна. Повна простих, остаточних рішень.
Двоє людей умерли водночас.
Порожньо. Зовсім порожньо і німотно.
Я
Ось що мені хотіла показати смерть. Або я беру цей дарунок, або відступаю. Ловлю свій шанс або йду на завтик.
Світ простих рішень.
11
Я зважую все – я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення.
Справжні рішення – прості рішення.
Я приймаю просте рішення.
12
Іду на кухню і відкручую всі краники на плиті. Газ із шипінням виривається з конфорок.
Заходжу в кімнату до баби. Тіло лежить на ліжку. Без пафосу. На трубі, що веде до п’єца, теж відкручую краник.
Так само підіймаюся у дідів кабінет. На вікнах штори, в кімнаті присмерк і затишна глухота книжок. Один п’єц стоїть тут і ще один у коридорі. Відкриваю газ у кабінеті.
Заходжу в білу кімнату. В темпі скручую каримат, надягаю поверх нього ґумки, щоб не розкручувався. Згортаю спальник і так само заштовхую його у мішок. Кидаю спальник на дно наплічника, каримат приторочую стяжкою до наплічника збоку. Оцінюю свій одяг. Робочі штани захисної барви, на таких не видно бруду. Під полотняну куртку одягаю шерстяний ґольф на замок під горло. Це замість шалика, щоб не задувало. Поверх куртки вдягаю ще одну – вона вільніша, має каптур і виготовлена із тонкої водонепроникної тканини. Спеціально на дощ або мокрий сніг. Індіанське слово
У коридорі вже висить кислуватий штин одоранта. Збігаю вниз по сходах. На кухні хапаю свіжий буханець хліба і каганець із серванта. Хлібину кладу на самий верх до наплічника. Зашнуровую клапан,
На порозі між верандою і коридором ставлю каганець, знімаю з нього скляну колбу й запалюю свічку. Товстий фітіль довго розпалюється. Нарешті стає палахким язичком. Я акуратно відходжу, щоби ненароком не погасити.
Через вітраж на веранді дивлюся, чи не видно сусідів. Туман і мряка. Безлюддя.
Тихо виходжу з хати, аби не здіймати протягів. У шпаринку, перед тим як зачинити двері, пересвідчуюся, що свічка горить рівно й не гасне. Збігаю з порога й виходжу на подвір’я. Навкруги ні душі. Про все потурбувалася сила. Сила, що править людьми.