Читать «Намір» онлайн - страница 106

Інакше – навіщо жити?

9

Часом баба почувалася краще і ми виходили з нею попід руку в сад. Баба вмощувалася на стару камеру від пралки, що слугувала їй за сідачку, і розказувала одну й ту саму бувальщину про молодість і старість. У старих людей, що не кажіть, є чого повчитися. Я, наприклад, вчився у неї не поспішати.

Травень. Сад пашить запахами.

10

Усе, що потрібно для рівноваги, – відсутність бажань.

Тихо, без помпи, зустрів у липні день народження – якраз на самого Петра. Було дивно нагадати собі, що хтось іще в світі займається літочисленням. Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце.

Одного вечора – це була субота, середина липня – старий Юрович запросив мене до себе на вечір. Я не знаю, як це сталося, раніше ми з ним віталися тільки на вулиці. Я завжди бачив, як зранку Юрович повертався з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кролів. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Тому я й вітався з ним саме так – як із другом покійного.

А тут ми знову зустрілися – був ранок, припікало сонце, старий мент повертався з лантухом, повним трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісним гравцем у шахи. Я відповів, що граю. Юрович задоволено кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері, зіграємо партію.

Я погодився.

Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Усе, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні на перший погляд, – це сіра службова сорочка, яку він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська – мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кролів. У нього був собака, невеликий, безпородний, на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.

Я прийшов до нього, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на це подвір’я – воно було заросле травою, вздовж паркану росли порічки, а навпроти дверей до хати стояв стіл із потрісканою від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.

Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля нього стояла дошка з розставленими фігурами, чорними до себе. Він запросив мене рукою сідати навпроти.

Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», – сказав він.

Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Пантелейович теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому й сподобалося.

Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом стільники, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.

Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла, і все, що ми робили далі після двох партій у шахи, – це мовчки жували бджолиний віск.