Читать «На лоні природи» онлайн - страница 3

— Як тебе, хлопчику, звуть?

— Коля.

— Хороший хлопчик, татів син. Ну, лий ще! Кімнатка була малесенька, чепурненька, з чисто вимазаною долівкою. Попід стінами — прості лави; в кутку — сила наївних, губатих, схожих на Бутлів святих; віконечка манюні, як у касі на вокзалі. А за віконечками садок — вишневий, розуміється. Коло самих вікон у садочку столик, лави — то для дачників, обідати там, чай пити, «читати книжку», як пояснив Петро Бутель.
І Андрій Григорович таки напився там чаю, під тихим вечоровим небом, під заквітчаними білим цвітом вишеньками, серед дітей природи. Коло ніг йому, як годинник маятником, махала хвостом ряба сука і не зводила з його рота очей. Коло суки соромливо посміхалось трійко меншеньких, з-за кущів виглядало двоє більшеньких, а дядько Петро сидів на призьбі й виглядав із гущавини на своїм лиці. А потім, як вони пішли, Андрій Григорович слухав соловейка. І не одного, а двох чи, може, й трьох. Вони то ніжно дзюрчали, то в буйному захваті тьохкали, клацали кастаньєтами, перестрибували на сопілку, — звуки з усіх боків радісно, молодо, переплутуючись, зливаючись, розливаючись, крутилися вихором над головою Андрію Григоровичу. А він сидів під вишнями, підвівши лице догори, підставивши його цим звукам, і, як людина, що їй по спині роблять теплий душ, блаженно жмурився і посміхався.

Садочок стояв на горбку над самою затокою Дніпровою. За соловейками зняли спів і жаби в затоці. Але в них виходило трошки гірше, — вони більше крякали, стогнали і робили такі згуки, ніби задніми зубами сласно й голосно гризли цукор.

За Дніпром зійшов круглий, з приємною утомою під очима місяць. Від його по затоці лягла блакитна, блискуча дорога. Злотозоряна, блакитна, тиха ніч зустріла його урочистим співом. Андрій Григорович устав, підвів руки до місяця і пошептом проспівав «Ой, зійди, зійди, ясний місяцю!». Потім соромливо озирнувся й знову сів. Бідні городяни, бідні, нещасні, несвідомі жертви брукованих улиць, кам'яниць, залізниць! Вони нічого цього не знали; дзвінки трамваїв їм замість соловейків, міазми з кухонь і смітників замість подиху квіток і трав.

Довго ще сидів Андрій Григорович на лавочці під вишеньками, щасливо потираючи лисину і розхристані груди. Потім тихенько, щоб не злякати соловейків, пройшов до себе у хатинку. В сінях долі лежало багато людських тіл. Деякі трудно сопли, інші харчали, а один густо, як джміль у порожній банці од варення, гудів. Милі, невибагливі, щасливі діти природи, — спіть собі на здоров'я, на славу сонцеві, місяцеві, травам і соловейкам, що породили вас!

Не швидко заснув Андрій Григорович. Віконечків він не зачинив, щоб слухати соловейків. Дерев'яне високе ліжко з горбатим сінником було схоже на верблюда, і лежати на йому треба було так само непорушне, як сидіти в човні. А що найбільше, — тиха, сміхотлива радість у душі не давала заснути. Ну, так же все було мило тут, затишно, ідилічно; ця наївна кімнатка з товстими сволоками, з губатими богами, з череватою піччю;