Читать «На лоні природи» онлайн - страница 6

Та не встиг чоловік добре заснути, як почув, що хтось, тяжко стогнучи, підійшов до його і раптом почав дуже штовхати під бік, мало не підкидаючи його. Андрій Григорович прожогом схопився й повернувся: од його з переляканим хропінням жахнулась сіра поросна свиня. А бодай ти сказилась! Андрій Григорович, нервово потираючи лисину, знову ліг, а свиня, трудно, ображено стогнучи, почвалала до калюжі.

А от же знов-таки: і не багато подрімав чоловік, а що то значить подрімать на лоні природи, зовсім інше почування, хоч до роботи сідай.

Та таки й сів. Гарненько застелив столика старими газетами, зверху бювара поклав, примадикував у щілині стола чорнильницю, щоб не перекинулась, розклав книжки, папір, узяв у праву руку перо, а лівою поважно, і побожно провів по лисині і надписав: «Причинки до історії штундарства на Україні». Що воно мало значити, оте слово «причинки», Андрій Григорович, правду сказати, й сам не знав. Але як воно було майже по всіх заголовках поважних наукових українських праць, то чого б і йому не вставити його собі в заголовок.

Та річ, розуміється, не в заголовкові, а в самій роботі. Андрій Григорович хотів дати в своїй книзі історію й філософію українського штундарства. От які «причинки» йому хотілось вивести в цій праці.

Соловейко ніби зазирнув йому в папір, страшенно зрадів, зацмокав, заахкав, задріботів, заплескав у кастаньєти. За ним його сусіда справа, потім сусіда зліва, — з лускотом, ахканням, стогоном пойнявся маленький садок.

Андрій Григорович аж забув першу фразу, що давно вже склав про себе і нею ефектно мала починатися книга. Потім таки пригадав і написав. За нею написалася й друга, також уже давно складена, за цією третя. Перечитав, — виходить нічого собі. От аби тільки оті там співуни трошечки менше ляскотіли, бо трелі їхні бігають поміж думками, як хлопчики поміж людьми у поважній процесії.

Соловейки таки чогось затихли. Але тут прибіг маленький Бутель (їх так було багато, що Андрій Григорович уже й не пробував пам'ятати, кого й як звуть). Він на весь сад хльоскав батогом і кричав:

— А тато наловили йолшів! Йолшів тато наловили... наловили йолшів.

І важко було зрозуміти, чи «наловили», чи «наварили» тато йоршів.

— Ну, то що?

— А так.

І хльоснув батогом рябу суку Жульку. Жулька заскавчала і залізла під стіл між ноги Андрію Григоровичу. Він її погладив по голові, а бутленятові сказав:

— Собачку, Колю, не можна бить. Бач, вона цуценяток скоро приведе.

— Та я ж не Коля! — здивувалось кокосеня. І, вважаючи через це справу ліквідованою, почало гоцати круг столу, підганяючи під собою незримого коня.

Хм! Це вже Андрію Григоровичу трошки не подобалось: цей не-Коля міг би собі стрибати десь інде, а не отута, круг столу. Та й Жульці не місце було під ногами його. Звичайно, блажен, іже й скоти милує, але «Причинки» були трошки важніші за цього цінного скота.