Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 76

Заплатити? Он як. За роботу? Що ж. А може, він перебереться до них жити, в одну з тих кімнатин, які він облаштував нагорі?

Пат похитав головою.

Гаразд, але навіщо він тоді їх там натулив?

— Мені потрібні мої гроші, — заявив Пат. — Я їду в Вайомінґ.

Як же їм не хотілося йому платити! Бриджит, мабуть, пручалася найбільше, вона була так розбещена приятельським ставленням до неї пекаря Клейста, що стала пащекувати.

Я розгнівався на неї, подумаєш, грамотійка! Тепер походжає собі по місту в модних сукенках, а тоді, як продавали батьківську хату, навіть не засмутилася. Ні, недобра вона людина.

— Якось я проходив повз Ларсенову майстерню, — сказав я. — Твоя масничка досі там стоїть.

— Що-що?

— Твоя масничка. Ти її не забрала.

— Мені вже ніколи... моя масничка... мені вона не знадобиться... можеш її забрати, Нуте. Ха-ха-ха.

— Ти ж мені щось даси за те, що я сходжу по неї? — спитав я.

— Цить, Бриджит, — мовила мати.

— Мені за роботу належить 240 доларів, — заявив Пат.

Мати й дочка сплеснули руками. Ми довідаємося, скільки платять за таку роботу, сказали вони, але присоромили Пата. О, вони знали, що казати, бо на все те піде купа часу, а йому потрібні були гроші. Зрештою він таки згодився на половину суми, аби тільки отримати гроші на руки.

— Шахрайки! — сказав Пат.

Я принаймні був дуже задоволений тим, що він позбувся Бриджит, і ми знов заходилися обговорювати своє майбутнє. Наближалася весна, і нас тягло вернутися додому. Щодо мене, то я мав намір звільнитися з крамниці, я жив тут третій рік, але платня була така мізерна, що ні на що не вистачало. Тепер я надумав податися на захід, у прерії, там мене будуть годувати, і я не витрачатиму ні гроша.

— З цього також нічого доброго не вийде, — сказав Пат. — Я поїду в Вайомінґ.

— А що ти там робитимеш?

— Там і побачу. Я можу продати ферму, ти ж знаєш.

— Яку ферму?

— Ту, де я працював.

— Як це продати? Хіба то твоя ферма?

— Ага, адже господар її покинув і виїхав до Флориди.

Я ошелешено дивився на нього і думав: «То через те вона тепер твоя? Пате, Пате, який же ти дивак, літаєш десь у небесах, і тепер ось знов збиваєш мене з пантелику!»

— Я неодмінно її продам, — сказав він.

— То ти, мабуть, маєш на це право, — зауважив я. — Тобі ж господарі не заплатили.

— Атож, — ухопився Пат за мої слова.

— Все зрозуміло. Ти трудився там з ранку до ночі й дідька лисого за те отримав.

— Так, — сказав Пат.

Я кивнув головою — мовляв, для мене це очевидно.

— До того ж ти там так довго працював, може, й більше року...

— Півтора року, — вточнив Пат.

— Ну от. Виходить, немає жодної перешкоди, я радий, що ти мені це розповів. Не забудь дати мені свою адресу, перш ніж поїдеш.

Коли Пат поїхав, мені в місті стало ще незатишніше. Він був незамінний товариш, і мені його бракувало. Я кілька разів йому писав, але відповіді не отримав. Може, в нього не було часу, а може, збирався від’їздити додому. Наприкінці мого перебування в місті добродій Гарт запропонував мені пристойну надбавку, якщо я захочу лишитися. Але то було запізно. Я подався на ферму Делрамплів у Долину Червоної Річки і пробув там до кінця жнив.