Читать «На зарослих стежках» онлайн - страница 76
Кнут Гамсун
Заплатити? Он як. За роботу? Що ж. А може, він перебереться до них жити, в одну з тих кімнатин, які він облаштував нагорі?
Пат похитав головою.
Гаразд, але навіщо він тоді їх там натулив?
— Мені потрібні мої гроші, — заявив Пат. — Я їду в Вайомінґ.
Як же їм не хотілося йому платити! Бриджит, мабуть, пручалася найбільше, вона була так розбещена приятельським ставленням до неї пекаря Клейста, що стала пащекувати.
Я розгнівався на неї, подумаєш, грамотійка! Тепер походжає собі по місту в модних сукенках, а тоді, як продавали батьківську хату, навіть не засмутилася. Ні, недобра вона людина.
— Якось я проходив повз Ларсенову майстерню, — сказав я. — Твоя масничка досі там стоїть.
— Що-що?
— Твоя масничка. Ти її не забрала.
— Мені вже ніколи... моя масничка... мені вона не знадобиться... можеш її забрати, Нуте. Ха-ха-ха.
— Ти ж мені щось даси за те, що я сходжу по неї? — спитав я.
— Цить, Бриджит, — мовила мати.
— Мені за роботу належить 240 доларів, — заявив Пат.
Мати й дочка сплеснули руками. Ми довідаємося, скільки платять за таку роботу, сказали вони, але присоромили Пата. О, вони знали, що казати, бо на все те піде купа часу, а йому потрібні були гроші. Зрештою він таки згодився на половину суми, аби тільки отримати гроші на руки.
— Шахрайки! — сказав Пат.
Я принаймні був дуже задоволений тим, що він позбувся Бриджит, і ми знов заходилися обговорювати своє майбутнє. Наближалася весна, і нас тягло вернутися додому. Щодо мене, то я мав намір звільнитися з крамниці, я жив тут третій рік, але платня була така мізерна, що ні на що не вистачало. Тепер я надумав податися на захід, у прерії, там мене будуть годувати, і я не витрачатиму ні гроша.
— З цього також нічого доброго не вийде, — сказав Пат. — Я поїду в Вайомінґ.
— А що ти там робитимеш?
— Там і побачу. Я можу продати ферму, ти ж знаєш.
— Яку ферму?
— Ту, де я працював.
— Як це продати? Хіба то твоя ферма?
— Ага, адже господар її покинув і виїхав до Флориди.
Я ошелешено дивився на нього і думав: «То через те вона тепер твоя? Пате, Пате, який же ти дивак, літаєш десь у небесах, і тепер ось знов збиваєш мене з пантелику!»
— Я неодмінно її продам, — сказав він.
— То ти, мабуть, маєш на це право, — зауважив я. — Тобі ж господарі не заплатили.
— Атож, — ухопився Пат за мої слова.
— Все зрозуміло. Ти трудився там з ранку до ночі й дідька лисого за те отримав.
— Так, — сказав Пат.
Я кивнув головою — мовляв, для мене це очевидно.
— До того ж ти там так довго працював, може, й більше року...
— Півтора року, — вточнив Пат.
— Ну от. Виходить, немає жодної перешкоди, я радий, що ти мені це розповів. Не забудь дати мені свою адресу, перш ніж поїдеш.
Коли Пат поїхав, мені в місті стало ще незатишніше. Він був незамінний товариш, і мені його бракувало. Я кілька разів йому писав, але відповіді не отримав. Може, в нього не було часу, а може, збирався від’їздити додому. Наприкінці мого перебування в місті добродій Гарт запропонував мені пристойну надбавку, якщо я захочу лишитися. Але то було запізно. Я подався на ферму Делрамплів у Долину Червоної Річки і пробув там до кінця жнив.