Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 8

— Спи, спи, ще рано, — кажу пошепки.

Її сумка стоїть у сінях, зібрана ще з вечора, а до аеропорту їхати всього двадцять хвилин. Батьки, перед тим як відбути за кордон, лишили їй путівку в пансіонат, який знаходиться в Ялті. Оксана спершу відмовлялася, та я наполіг. Після екзаменів їй потрібен відпочинок. Моя порада була продиктована розумом, а не серцем, Спадає на думку, що досі, розглядаючи під мікроскопом пайпотаємніше людського виду, я не помічав людини. А зараз уперше спізнав радість бачити людину. Я сиджу, цілу годину біля ліжка, не зводячи з Оксани погляду, ніби стережу її сон. Донедавна щасливі хвилини в мене були пов’язані з вдалим експериментом, з публікацією в солідному журналі; якийсь час я втішався званням професора, а от справжнє людське щастя прийшло до мене з цією дівчиною… Відчуттю інтимного щастя не можуть завадити навіть надзвичайні обставини, які виникли в зв’язку з дослідженням ювеналу. Нейрохірурги представили мені дивні результати: у мозкові миші, якій я ввів шістдесят чотири місяці тому ювенал, загинуло тільки півпроцента нейронів, а в звичайної, від роду двадцяти трьох місяців, — майже півтора відсотка. Отже, тепер я маю експериментальне підґрунтя, яке вже дозволяє говорити про механізм омолодження. І тут мені приходить в голову, що я доти не матиму морального права передати препарат фармацевтам, аж доки не перевірю його дію на собі. Випадкові-бо експерименти ставропільчан мало важитимуть для тих, хто погодиться впроваджувати його у практику. На мить почуваюся одним із гих, хто стукав у двері вічності, і мені стає смішно й водночас сумно, бо нікому тих дверей досі не відчинено. А хто тільки в них не пхався! Алхіміки, володарі, генії. Навіть молодий Гете просидів кілька років в оточенні колб, реторт і тиглів, шукаючи еліксир вічного життя. Мабуть, тоді, у мансарді під червоним черепичним дахом, і зародився дух Фауста.

… За кермом Оксана. Вона пристойно водить машину" хоча й відчувається ще якась невпевненість.

— Можеш наддати швидкості, — подаю голос. — Траса ж порожня.

Тополі обабіч шосе починають мигтіти швидше. Від того мигтіння, яке змінюється спалахами ранкового сонця, в мене йде обертом голова. А може, не від того, а від рішення, яке я сьогодні прийняв… Скоро зелений тунель закінчується; ми спиняємося в тіні аеропортівської споруди, що, здається, аж двигтить од ревища на льотному полі.

На реєстрацію пішло якихось п’ять хвилин. Усю дорогу, а зараз надто, відчуваю гостру потребу звіритися про свій намір здійснити експеримент. Але замість того спитав:

— Писатимеш?

У відповідь Оксана пригорнулася до мене й поцілувала. Тоді взяла синю сумку й зайшла в сектор. Разом із теплом, що розлилося по тілу від її ласки, мене сповнив жаль до того себе, у якого, за словами поета, "здиміли роки, немов свічки…"[2].

У старому журналі Нестора Івановича ще є місце, і я записую:

вік — 45 років;

зріст— 180 сантиметрів;

вага — 80 кілограмів;

волосся — попелясте, рідкувате, тонке, пряме, на скронях сивина;

шкіра на обличчі — бліда, помітні зморшки біля очей і кутиків вуст;