Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 37
Виктор Савченко
— І вночі?
— А надто вночі. Тому спати мені доводиться у ванні.
— Хм… І як ви почуваєтесь вранці?
— Добре… — по миті уточнив: — Фізично добре. Ректор якийсь час мовчав. На нього, мабуть, справило враження побачене й почуте.
— Але ж з обличчя, з постаті ви маєте вигляд молодої й дужої людини. — В голосі я вловив дивування і щось схоже на відчай.
— Так воно й є. Я практично не стомлююсь. Я багато сильніший за тридцятирічну людину, на яку зараз схожий.
— Ось, бачите! — вигукнув він з надією. — А я знаю людей мого віку, яких мордують ревматизм, подагра, серце. Б’юсь об заклад, багато хто з них поступиться своєю в’ялою шкірою, аби позбутися тих болячок. Це для вас, молодих, краса тіла багато важить, для нашого ж брата — діда це поняття відсувається на другий план. Ваш препарат має право на існування. Хай як крайня міра, але ж має… Ви не згодні? — раптом запитав.
Тим несподіваним запитанням я почув себе на мить збитим з пантелику. З’явилася навіть гостра потреба у всьому звіритися. Та переді мною стояла людина, у якої нічого, крім міфічної надії, не залишилося, до того ж людина, яку я по-справжньому поважаю. Руйнувати Ілюзії взагалі жорстоко, надто ж коли, крім них, у людини нічого не залишилося.
— Може, ви й маєте рацію. Але поміркуємо далі. Припустімо, що препарат після перевірки на літніх людях, справді не вимагатиме іншої офіри, крім зміни шкіряного покриву, і люди похилого віку з часом до нього звикнуть… Скільки, ви сказали, їх налічуватиметься через двадцять п’ять років — шістсот сорок мільйонів? Така маса людей у драконовій шкірі! А де гарантія, що за зміною форми не потягнеться зміна змісту? Уявіть собі шістсот сорок мільйонів людей з такими ж, як і їхня шкіра, зароговілими уявленнями про розвиток — бездушних, егоїстичних функціонерів. Чи потрібно це людству?
Ректор розгубився, про це свідчили його очі, які враз утратили гостроту погляду, ніби вкрилися полудою.
— А чого ви вважаєте, що зміна шкіряного покриву конче потягне за собою зміну якості людської психіки? — нарешті запитав.
— Діалектика… Форма і зміст взаємно відповідають одне одному.
— Але ж чому вдача людини мусить прибрати свого гіршого варіанту? Адже людина може стати, навпаки, чуйнішою, добрішою.
— Може бути й таке, — мене вже починав тішити наш діалог. — А тільки зароговілі нарости на тілі притаманні нижчим тваринам: вимерлим амфібіям, ящіркам, крокодилам. Ну, а вдача крокодила, гадаю, вам відома.
Ректор замислився, а тоді сказав з усміхом:
— Не певен щодо інших якостей, які можуть з’явитись у людини при вживанні вашого препарату, але логіки думки їм не бракуватиме, це вже перевірено… А суперечку нашу може вирішити тільки дослід.
— Такий дослід вимагає. великої кількості добровольців, — зауважив я.
— Можна почати хоча б з двох, — сказав ректор.
— А хто другий?
— Я.
— Жартуєте, Миколо Петровичу?