Читать «Монолог над безоднею» онлайн - страница 16

Обізвався нарешті телефон. Оксана.

— Пообідав уже?

— Ага. Ти з мене трутня зробиш.

— Не зроблю… Тут продають квитки на концерт органної музики. Підемо? О восьмій початок.

Я не в захваті від Оксаниної пропозиції. Мені більше хотілося б погуляти з нею містом, коли спаде полуднева спека. А потім знову прийти в готель… Але я схвалюю її пропозицію, бо їй так хочеться.

— Отже, жду біля філармонії, — каже вона. — Одягни той костюм, у якому ти був учора.

3

Звуки плинули врочистими хвилями, одна по одній звідкись ізгори; вони то гасилися непомітно в партері, то розбивалися, відкочуючись під синю сферу бані. В залі переважно молодь і літні люди. З мого покоління тут одиниці. Отже, міркував я, мистецтвом цікавляться ті, хто має або майбутнє, або минуле. Іншими словами — ті, хто ще не впрягся, і ті, хто вже випрягся… Чи не хибне узагальнення? Тим часом орган сходив врочистими звуками Бахового хоралу. Оксана ніби закам’яніла, як і всі, хто тут сидить (я це бачу краєм ока), не зводить погляд з батареї органних труб. Я ж не" ренісся думкою в свою дослідницьку, де на столі лежить чернетка першої наукової статті Нестора Івановича— шість пожовклих спорохнявілих аркушів, списаних зеленою пастою. Ото і є місце старту мого вчителя. Між цією статтею і останньою монографією відстань у 60 років. Усі ці роки Коваленко біг, не знижуючи швидкості; навіть з певним прискоренням. Віхи, які він долав, — то етапи розвитку геронтологічної науки, а результати — фундаментальні наукові праці, яких потребує людство. Він упав знеможений і одразу ж умер, як загнаний кінь, а смолоскип його ще довго тлів, аж поки не підбіг я і не підняв його. Та в моїй руці він палає не так яскраво, як у руці Коваленка, і, мабуть, тому, що я з тих спринтерів, які краще біжать за лідером, коли ж самі опиняються в лідерах, то швидко втрачають на швидкості. Такі бігуни не люблять, коли їм хтось дихає в потилицю, і, отже, справжніх учнів не мають. У мене теж немає учнів, якщо не рахувати студентського загалу. Я біжу сам-один. І смолоскип, який колись випаде з моїх рук, довго тлітиме на дорозі (якщо не згасне зовсім), доки його підніме хтось, можливо, з іншого покоління… Що це? В залі тиша. Але повітря ще здригається від останнього акорду. Органіст не дуже ловко підводиться, йому дякують щедрими оплесками. Я симпатизую цьому чоловікові. Він позбавлений отого зовнішнього вишколу, який відрізняє професіонала від аматора, хоча йому вже десь за сорок, а мистецтво його справжнє. Коли оплески вщухають, чоловік знову вмощується за орган. Чорна блискуча спина і звисаючі фалди фрака роблять його схожим на жука-скарабея з білою смужкою на короткій шиї. На мить він завмирає з витягнутими руками, а тоді повітря здригається від величних звуків токати. А мене під ті чіткі римовані звуки раптом пронизує терпка думка: що коли трапиться те, невідворотне, чи подбає хто про те, аби пам’ять про мене не згасла? Ні, не епітафія на гранітному надгробкові, а на пам’ятникові, що його творить людина за життя. Про будівельний матеріал собі на такий пам’ятник потурбувався старий Коваленко: сотні журнальних публікацій, десятки монографій, винаходи, відкриття. Матеріал, на п’ять грубезних томів, зміст яких важчий від лабрадориту і таємничіший та глибший від синього блиску цього мінералу. Я й сам — один із шматків такого будівельного матеріалу в його постаменті. Вчена рада доручила мені, а певніше, я сам зголосився бути упорядником і редактором наукової спадщини, яка має вийти друком до дев’яносторіччя з дня народження Коваленка. Мабуть, ще не час клопотатися майбутнім, тим паче що Нестор Іванович напророчив мені довге життя. Перед тим, як поставити діагноз, уважно роздивлявся шкіру на руках, обличчі, шиї, пробував її на дотик. Він казав, що людська шкіра, то пергамент, на якому позначено час" дарований природою на життя; треба тільки вміти його прочитати. Він й собі напророчив, а може, й наврочив з точністю до півроку. Та оте його "шосте" чуття, як я згодом переконався, мало цілком реальну основу. Коваленко все життя вивчав довгожителів. У його товстелезному альбомі вміщено понад три тисячі кольорових знімків людей, яким перевалило за сто, з детальним описом найближчих родичів, способу життя, звичок, важливих змін у житті. Багатьох він знав особисто І часто відвідував, це зважаючи на досить похилий вік. Якось, повернувшись із такої подорожі, він сказав: "Але ж і Хижняк! Вже сто тридцять має, а на шкірі майже не помітно ознак старіння. Жартує і регоче, як молодий".