Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 63

ІНОПЛАНЕТЯНИ

Мирон роззирнувся: праворуч, унизу, вирував Хрещатик, ліворуч, угорі, в голубуватому смозі баввоніли Золоті ворота, зведені Ярославом Мудрим на місті переможної битви русичів над печенігами — водночас із церквою Благовіщення, Софійською кафедрою, монастирями Юрія та Ірини.

Страшно подумати, скільки таємниць ховає в собі ця закута в бетон земля… Скільки болю і крові… Скільки радості від перемог… Бо ж не без того було в житті попередників…

Біль поволі минав. І Мирон повернув ліворуч — сюдою було ближче до станції метро. Піднявся Прорізною до Золотих воріт, довго стояв, задерши голову, перед головним входом, вкотре вражений величчю фортифікаційного зодчества предків.

«Боже мій, — питав себе, — хто нам сказав, що ми в масі своїй стали кращими й мудрішими за цю тисячу років? Так само «земля наша велика й багата, але ладу в ній нема», те ж засилля варягів і хозарів, ті самі обри, орки, печеніги й половці чигають на душі наші з дикого степу брудної політики, та ж гризня і брань між православними, в церквах, і тих немає миру… а ми кудись біжимо все та біжимо, котячи очима по землі та зло штовхаємо диваків, що зупинилися на дорозі, щоб глянути на небо».

Мирона кілька разів таки добряче штурхнули попід боки, мовляв, чого, ґаволове, стоїш на дорозі, вирячившись на якусь руїну? А скільки їх, життям затюканих — заматюканих, пробігає вгору-вниз попри історію свою, так ніколи і не глянувши в її бік?!

Схоже, його й сьогодні «обминула чаша сія»: біль відпустив, у вухах стих шалений стукіт серця. А се означало, що курилко ще протягне якийсь день. Та хоч би й вмер — що від того змінилося б? У світі — анічогісінько, в його біографії — настав би вічний супокій, «відхід на безмов'я». Смерть на миру не страшна. Боявся Мирон віддати кінці в самотності, в запертій квартирі, аби по всьому не псувати повітря та не завдавати сусідам клопоту з похоронами. А на вулиці підберуть — швиденько запорпають за муніципальні копійки десь на околиці найвіддаленішого цвинтаря. Кінець фарсу, що зветься життям.

Власний оптимізм бадьорив Мирона. Пірнати в переповнене метро (кінець робочого дня) не хотілося і він присів на високому бордюрі не то скверика, не то оглядового (для туристів) майданчики біля Золотих воріт якраз навпроти кафе, де не так ще давно збирався столичний бомонд: забігали на чашку кави хлопці з видавництв, всілякий оперний люд, дівчата з кордебалету, студенти театрального — така собі творча солянка, безгрішна і безтурботна. Багатьох він знав, декого знімав для хроніки, з кількома дружив. Тепер тут казино, в якому тусується золота, аж зелена від наркоти і баксів, молодь, або вірніше, мажорики-пуцвірінки, перше покоління багатых наследничков — прожигателей жизни.