Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 43

Побачивши у дверях Мирона із сокирою і знаючи його крута вдачу, Муржак підняв руки, як німець під Сталінградом, і закричав страшним голосом, звісно, щоб його, гада, почули:

— Ти що — дурак? Я більше не міг чекати. Мені павільйон треба для зйомок кліпів! Гроші обіцяють! Мені з людьми треба розщитатися! І з тобою теж! В мене іншого виходу нема!

— Сука! — сказав миролюбно Мирон, відкинув у кут сокиру — від гріха подалі, підняв малого і бородатого, як гном, Муржака і повісив за комір на цвяшку в стіні, де мав би висіти портрет президента. — Повиси для профілактики. І мовчи, бо почеплю за яйця…

Взяв зі столу ключі, замкнув двері і пішов до виходу. Минаючи реквізитну, потермосив клямкою: зачинено, але він знав, що хранителька допотопного студійного мотлоху Глафіра Іванівна, мов солдат, на посту. Прислухався: так і є! Як і сто років тому, за дверима чувся шурхіт, кректання, і мине ще хвилин десять, доки причухає паровозом і стане на порозі необ'ємна Глаша.

«А колись її обіймали» — подумав мимоволі Мирон, пригадавши і свої «дружні залицяння». Глаша не противилась, але пильності не втрачала і готова була пожертвувати скоріше цнотою, аніж студійним реквізитом. Зберегла Глафіра Іванівна вірність роботі до останніх днів. Вже давно ніхто нічого не знімає на студії, народ, втративши надію отримати бодай розрахунок, давно розбрівся по світу, а Глаша все тупає і тупає на свій склад, переставляє та переставляє затрапезний свій мотлох. До речі, як і він та ще кілька наївних ідіотів, які або вірять, що все повернеться, або ходять на роботу за інерцією.

Нарешті двері відчинилися і на тлі реквізитного звалища постала Глаша. Звично обіймаючи її за м'які плечі, Мирон сказав:

— Глафіро Іванівно, котику, потрібна гітара. З футляром.

— Невже?.. Знайшов гроші? — Зраділа добра Глаша, що нарешті комусь буде потрібна її буфаторія, як «гострив» Льоша Лящик.

— Та схоже на те, — ухильно відповів Мирон, намагаючись чим скоріше розпрощатися: — Давай-давай, котику, гітарку, бо спішу — труба зовьйот!

— Біжу! Вже біжу! — вигукнула Глаша, розвертаючись по реквізитній, як неповоротка чумацька мажа в степу.

Аби приборкати шалене бажання перескочити вальяжну Глашу і самому схопити зі стелажа чохол з гітарою, Мирон став думати про недосконалість навіть такої досконалої тварі Божої, як жінка. Ну, ніякої тобі гармонії! Якщо в неї гарна тілесна оболонка, то обов'язково стервозне нутро. Якщо доточив Бог ноги, то розум вкоротив. Ніяк не міг зрозуміти, чому добра, світла, одно слово, ідеальна жіноча душа обов'язково мусить належати безформній купі м'яса, або бабі-язі? А гострий розум і талант — махровій істеричці, або смаленій курві? Через цю жіночу недосконалість та енгармонійність змушений був досі парубкувати, віджартовуючись, що є в нього одна жона вірна — робота. Але останнім часом і вона його зрадила. Не дається в руки, не приносить ні грошей, ні слави…