Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 40

— Ти, падло, мочив мене та не замочив — сили не стачило.

Водночас Мирон боявся нежданої зустрічі, бо, хто його бісову душу знає, чи не стало сексотство головним промислом Буня «на гражданкє»?.. Боявся нової підлості «землячка»… Та, як кажуть, святе місце не буває порожнім: натомість землячка вишукалася… «землячка»… Якось на одному із Шевченківських свят, що відбувалося біля пам'ятника поетові навпроти університету, підкотила до Мирона балакуча товстулька і вчепилася в душу, мов реп'ях. До дівочих залицянь Миронові не звикати було — дівки липли до нього, як мухи до меду. Позиркуючи поблажливо з висоти свого росту на нахабну коротульку, Мирон шукав очима в натовпі факультетську красуню Вірочку — таємну свою пристрасть. Тож, коли «Маня Авдієнко — філологиня» (як представилась товстуля) тицьнула йому в руки якийсь зшиток, відчепно взяв, запхав у кишеню, і, не прощаючись, ринувся відбивати у Романа — Фанфана Тюльпана невірну Віру.

Тільки ввечері, в гуртожитку, згадав про зшиток — то була якась дуже примітивна, навіть недолуга «націоналістична» бридня, далека від болісних поривань його душі, «виплеканих» драматичними подіями воєнного дитинства. Інтуїтивно відчувши провокативність писанини, Волинець жбурнув зшиток за койку, не думаючи — не гадаючи, що хтось із «однокелійників», його там знайде, обтрусить від пилу і занесе куди треба, — і вилетів з кімнати: нагрудну кишеню «бобки» пропікали два квитки на «Серенаду сонячної долини», а біля воріт Лаври чекала щойно «відвойована» у захланного Фанфана Тюльпана гордячка Вірочка.

Захоплений студентським життям-буттям, першим «дорослим» коханням Мирон не завважив у серйоз, що з тих пір і Маня стала густи круг нього, як в'їдлива тлуста спасівська муха. Вона підстерігала його в найнесподіваніших місцях, озираючись, тицяла якісь самодруки, нашіптуючи про підпільні студентські націоналістичні організації. «Незалежність», «русифікація», «самостійність», «державність» — від цих слів віяло трагічною романтикою сорокових, нездійсненною мрією батька Івана… Пробуджувало біль і злість за власне понівечене енкеведистами дитинство, за відбиті татові печінки, за карельські лісоповали, куди змушені були тікати по війні батьки разом із ним, малолітнім. Мало помалу в цій мішанині чуттів Мирон мимоволі піддався на провокацію, геть чисто забувши гірку розплату за свою одвертість з однополчанином Бунем. У тому, що поширення тих рукописних часописів були чистої води провокацією, лакмусовим папірцем, який мав «проявити» настрої народу взагалі і виявити неблагонадійні елементи зокрема, Мирон переконається трохи пізніше…

А поки що був приємно подивований пробудженою національною свідомістю однокурсників. І почалося: щирі розмови про долю України, мрії про державну могутність… Гуртом мріяли, гуртом сперечалися… От тільки доносили, як виявилось, порізно і, судячи з результатів, з різною завзятістю. Фанфан Тюльпан, якщо й «стукнув», то з принуки, Степко — від простоти дрімучої… А от найбезталанніший з них — Задворський, з благородною метою — «вистукуючи» собі в майбутньому місце головрежа десь на рідних провінційних теренах.