Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 38

Повз нього текли ручайки притихлих туристів і паломників, які теж, певно, бажали чуда, в пристрасних молитвах до святих випрошуючи здоров'я, роботу, благополуччя, успіх у бізнесі… Як і він, вони вірили й не вірили, але все-таки сподівались.

— Мужчина, что с вами? — Мирон ніби від сну збудився: в печерах — ні душі, тільки молодий рудобородий монах стоїть перед ним і строго питає:

— Мужчина, вам плохо? А еслі нєт, уходіте — ми работаєм до чотирьох.

«Ми работаєм до чотирьох». Аж за ворітьми Києво-Печерської лаври до Мирона дійшов зміст цієї фрази. Він гірко засміявся, уявивши, як би то виглядало, коли б отак Святий Антоній зустрічав чи проводжав кожного, хто запізнився до нього за помічним ліком, порадою чи розрадою…

«І приходили до Антонія болящі, старі та немощні, приносили дітей своїх, хворобами вражених, і давав їм Антоній зілля, яке сам споживав, і молитвами, трудами й постами, умерщвленням власної плоті, випрошував у Бога здравіє приходящим».

ПРЕРЕЧЕНИЙ НА БЕЗМОВ'Я

Що робить нас незалежними, мужніми і непідкупними? Що дає право казати і писати правду і відстоювати свою правоту? Лиш зневага до минущих благ цього світу, до життя як утіхи ненаситної плоті. А ще — вибір іншого буття — буття безстрашного Духа…

Народжений в роки останньої світової війни, в розпал братовбивчої бойні, від загнаної страхом перед поляками, німцями, а згодом і совітами, жінки, від чоловіка, який пережив полон, криївки УПА, радянський фронт і катівні НКВД, Мирон вважав себе потомственим протестантом, ненависником авторитарності і тиранії. Він плакав, коли мама розповідала, як підшивала під підкладку батькового піджака вату, аби йому не відбили в енкаведе печінок. Так батько розплачувався за німецький полон і за гіпотетичне (хоч було те насправді) перебування в повстанській армії.

Він плакав, коли мама розповідала, як ховалася, вагітна ним, по лісах і верболозах від пімстливих польських загонів Армії крайової.

Генетичний біль, образа, гнів, невтоленна спрага справедливості і справжньої Правди у світі подвійних стандартів… Почуття, що з малих літ осідали в душі Мирка Волинця палючою рінню, врешті, переплавились на гостру, як меч, божевільну потребу творчості. На комплекс. Він носив цю потребу в душі, ховаючи від сторонніх, як повстанець сокиру. Знав, що повинен розповісти усім ту Правду, але ще не знав, як. Тільки в десятому класі, побачивши уперше «Щорса», вражений пережитим, зрозумів, що буде знімати кіно.

Тим «кіном» марив не один Мирко Волинець у ті далекі повоєнні роки. Для його покоління, опаленого війною, заляканого репресіями «совітів» проти оунівців, скаліченою ідеологією подвійних стандартів мирного життя, кіно було віддушиною, дивиною, міражем, збудником мрій і… стимулятором росту. Великоднем, який їм раз на тиждень, у неділю, влаштовував у міському кінотеатрі, колишньому приміщенні польської дефензиви, москаль Петрович, що вертаючись із фронту, зачепився за тутешню удовицю вояка ОУН-УПА Марію. Та так міцно, що й коріння вирішив пустити у благодатну волинську землю.