Читать «Митар печер господніх» онлайн - страница 25

В'ЯЗНІ АСКЕЗИ

(До історії питання)

Згадка про Світозора Буй-Туровича розвеселила Мирона. Однак жарти жартами, але безсумнівно наш скептичний час в якійсь мірі повторював могутнім суспільним поривом (чи психозом?) богошукання давно минулі світанкові часи Русі-України… Адже ж нічого нового немає під сонцем, як попереджав якраз у той час мудрий песиміст Еклезіаст.

Випірнувши разом з фунікулером із густого і прохолодного, як ставкова вода, затінку, Мирон потрапив під гарячу зливу призахідного сонячного проміння, і кілька хвилин стояв, пронизаний ним наскрізь, ошелешений несподіваним блаженством, якоюсь… біологічною радістю, якої давно не спізнавала його душа, схожа на голого равлика, затиснутого у мушельку тіла. Відчуття торжества життя підсилювалось дивовижною перспективою розквітлої землі, що, переливалася, як у вічність, за сріблясте мерехтіння крайнеба.

Не важко уявити, що переживав князь Володимир, споглядаючи зі своєї гори свою країну! Не важко, коли навіть його, Мирона, простого смертного, від одного погляду на широченний Дніпро, безмежні квартали Лівобережжя ніби якась невидима сила возносила над землею, вивищувала до монументальної постаті великого Київського князя. Вражаюче відчуття вознесіння! Мирон боявся перевести подих, щоб не випасти з кульової блискавки дивовижного трансу, щоб утримати в душі цей міраж, цей огром божественного осяяння, аби згодом матеріалізувати у фільмі. Коли ж його обличчя майже порівнялося з бронзовим профілем хрестителя Русі, панорама сучасного Києва раптом згорнулася в рурочку, як звичайна світлина, і натомість розстелився внизу грубописаний пергамент краєвидів стольного Києва Х-ХІ століть. Видіння було настільки реальним, що вражений Мирон не втримався і підморгнув князеві, як живому, і, наштрикнувшись на милостиво-грізний позирк Володимира, якусь мить ще повисів на рівні його плеча, а потім плавно спланерував на землю.

Але думками зостався за тисячу літ звідси. У щойно похрещеному стольному граді, де з ласки Володимира зводились церкви і монастирі, густішало на вулицях чужоземних ченців, але по далеких кінцях земель руських християнство зустрічало спротив. Не зразу дісталася нова віра до сіл, розкиданих по дрімучих лісах — не вистачало священиків і проповідників, які б могли донести і в глухі лісові нетрі Слово Боже рідною мовою. Тож мусили ставати проповідниками ті з киян, хто з радістю прийняв хрещення та християнську ідеологію рівності перед Богом, але не з принуки греків-чорноризців, які почасти й мови тутешньої не знали, а подвигами тих нечисленних русичів-неофітів, які або ходили у розкішну Візантію з княжою раттю, або ставали місіонерами, наслухавшись про муки земні і чудеса небесні полуденного бога від київських купців, що обійшли Візантію від Чорного моря до Греції і Палестини.

Чим могло привабити християнство з його морально-етичними обмеженнями, суворістю і стриманістю життєрадісних, щирих і наївних дітей природи — русичів? А, взагалі, хто їх питав? Точнісінько так, як зараз питає… Та все-таки попри погрозу князя Володимира: «Хто не явиться (на хрещення) той ворогом мені буде», — мала б нова релігія манити бодай перспективою раю і вічного життя. Підкуповувало християнство й ідеєю рівності всіх перед Богом, і — з Богом, що вмер за народ свій, а ще — переживанням невідомого раніше екстазу радості не від плотських утіх, а духовного піднесення до людинолюбного Бога. На загал, християнська релігія в її ортодоксальному варіанті ніби спеціально була створена для сентиментальної слов'янської душі.