Читать «Майстер реліквій» онлайн - страница 44
Крістофер Баклі
— Ну…
— Не все прогнило. Фрідріх не прогнив. Маю тост — за Фрідріха Саксонського! Знаєш, я таки змусив Альбрехта випити за нього.
—
— Бачив би ти його обличчя! Я думав, що він… От дідько!
Секретар Фрідріха стояв біля дверей таверни. Озирнувся, помітив Дісмаса і попрямував до їхнього столика.
— Оце так! — мило посміхаючись, вимовив Спалатин, наблизившись. Картина насправді була виразною: двоє п'яних друзів, перед обома — стовпчики блискучих дукатів. — Я бачу, ви щось святкуєте.
— Так, — сказав Дісмас, миттю протверезівши.
— Ми… Я… Я втратив усі свої гроші через того шахрая Бернарда.
Спалатин кивнув зі співчуттям.
— Так. Мені було шкода це почути.
Дісмас указав на монети.
— От, я й винайняв адвоката. Тямущого хлопця. І… він примудрився повернути мені дещо. Не все. Юристи дорогі. Але воно того варте. Як бачите.
— Я радий. Ваш дядько питав про вас.
— Ми щойно випили за нього. Я збираюсь його провідати.
— Сталося дещо досить дивне, — сказав Спалатин. — Минулого тижня.
— Тобто?
— До замку прибув кур'єр. Він сказав, що у нього термінове послання від майстра Дісмаса з Нюрнберга. Але коли листа відкрили, він виявився порожнім. Пустота. Нічого. Це було від вас?
— Я… Ні. Я б пам'ятав, напевно. Хм. Дивно. Вип'єте з нами?
— Дякую, ні. Я зустрічаюся з Генляйном, годинникарем. Онде він. Ваш дядько хоче незвичайний годинник для лекційної зали. Будемо сподіватися, що це стане дешевше, ніж ваш адвокат. Краще не показуйте йому цю купу дукатів, бо він спробує продати цього годинника вам.
Спалатин пішов і сів поруч з годинникарем.
— Думаєш, він повірив мені щодо листа?
— Схоже, йому байдуже. Чому ти набрехав йому про адвоката?
— Це єдине, що спало мені на думку. А що, треба було сказати, що ці дукати імператор заплатив тобі за Аахенський вівтар? Один з нас мав щось сказати. Тут достатньо грошей, щоб…
— Замовити іще питва. А потім іще.
Було вже геть по півночі, коли вони пішли з «Товстого Герцога».
— Не впади у рівчак, — попередив Дюрер.
Дісмас сказав:
— Не треба було брехати майстру Спалатину. Він гарна людина.
— Так. То й казав би йому правду. Мовляв, це ти послав своєму дядечкові великого брехливого листа, написаного чорнилами, які зникають, і це було частиною схеми з обдурення архієпископа Майнца. Пізнай істину, й істина, — Нарс гикнув, — звільнить тебе. Давай, їдьмо зараз у Віттенберг, і ти йому сам усе це розкажеш.
— Якщо ти намагаєшся втішити мене — погано виходить.
— Я тільки кажу, що…
— Так, тільки не кажи нічого більше.
— Не муч себе. Ми зробили добру справу. Може, через те Альбрехт не зможе дозволити собі кардинальський капелюх.
Дісмас дістав з кишені дукат і подивився на нього при місячному сяйві.
— Як ти гадаєш, звідки це взялося, Нарсе?
— А звідки всі інші дукати беруться? Якоб Фуггер.
— Напевне, від якогось голодранця, який кинув його в Альбрехтів сундук за індульгенцію, щоб звільнити близьку людину з чистилища.
— Якщо він кинув його у сундук, то не такий вже він і голодранець. І якщо він настільки дурний, щоб повірити в те, що можна відкупитись від чистилища, даючи золото зажерливому монаху, тим гірше для нього. Я за Лютера. Він каже, що чистилища не існує. Це все цілковита нісенітниця, щоб залякати нас. До біса чистилище. Гей! Як добре звучить. До біса чистилище! Зацінив?
