Читать «ЛЮБА-ЗГУБА» онлайн - страница 12
Юрій Федькович
- Сплю.
- Встаньте та дайте горілки.
- А багато?
- Пів відра.
- А нащо тобі аж пів відра?
- Мені жінка злягла та мені треба.
- І моє жінке лягло, нівроке, та їй не треба горілки, а тобі треба; не встану.
- Але встаньте, коли я вас прошу.
- Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!
- Ей, Господи, бо'з вами!
- Що, Господи? Що? Ніби мене твій Господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду ґвалт кричати! От таки зараз кричу, - ну!
- Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть Бог, що ви встанете.
- Що хлоп св...я - рохкає, що Бог дасть - то я встану? А Бог таки дасть, та я не встану”.
Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:
- Дувид-лебен, гіб же ім а гіт бромфен!
Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.
- Дайте, Дувидку, - кажу, - дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.
Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б'ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий, - нема тото, як молоді літа!
Дома застав уже повно леґінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:
- Клонюся вперед Богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на цесь колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.
Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:
- Як ви кажете, бадічко?
- І овшем, - каже брат, - позволю, - чому ні!
От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:
- А чи бачили ви тоті пістолета, що мені бадіка оногди з-за гори винесли?
- Пістолета? - крикнув Василь, схопившися з місця, - ану покажи!
- Ану-ко, покажи! - повторив і Ілаш.
Я побіг у кліть та й виношу пістолета, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.
- Ади! - кажу до Василя.
- А набиті? - питає.
- Не набиті, - кажу, - або чому?
- Так нащо ж мені їх показуєш? - рік Василь, сівши собі знов, як сидів. - Спряч їх собі!
«Зійшов з розуму, та й годі!» - гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.
- Адіть, - кажу, - що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.
- Я тобі подарую свої ножі, - обізвався Василь, - мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам'ятку.
- А ти нащо ножів збавлявсь би? - обізвався мій брат до Василя.
А відтак каже до мене:
- Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.
- Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі нові робити, бо в моїх геть нізки рвуться - так зглодалися.
- Ну, про мене! - каже брат. - Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.
- Бігме, бадічко, цілий згарець вам скошу, - кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.
- Ну, ну! - каже брат. - Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім був за горілкою, - де би!?