Читать «Люба Елен із Бріджсвіла» онлайн - страница 7

Коли всі розсілися по місцях, і місіс Мітсвуд з милою посмішкою відкрила кришку срібної фамільної каструльки, в якій ще її сім’я варила вівсянку, трапилося «щось жахливе».

Так згодом говорила сама місіс Мітсвуд, усоте описуючи неприємний для неї момент, коли «їй як господині було нанесено разючий удар».

— Елен, — раптом із занепокоєнням спитала вона, тримаючи кришку й принюхуючись до пари, що виривалася з каструльки, — коли ми варили кашу, де ти брала коробку з пластівцями?

— В столі, бабусю, — незворушно відповіла Елен. — У такій великій залізній банці, на ній ще намальовані великі зелені літери і симпатичний песик.

— Боже мій, — простогнала місіс Мітсвуд. — Ми зварили собачу кашу! Доведеться вам удовольнитися омлетом і тостами. Добре, що запах здався мені підозрілим!

— От побачиш, люба! — сказала мама Велла. — Твоє небажання вчитися читати недобре пожартувало з бабусею, татом і мсьє Жілем.

— До речі, — зауважив всюдисущий мсьє Жіль, — літери ж не малюються, а пишуться, люба Елен.

— А ось і черговий шедевр нашої онуки, — додав містер Мітсвуд, підморгнувши при цьому всім дорослим.

Він, не встаючи, простягнув руку до полиці з книгами і взяв невеликий аркуш паперу, який пустив по колу на загальне розглядання.

Всі засміялися. Великими корявими літерами на ньому було написано:

«НА ВАЛОГІЙ ЗИМЛІ ДОПРЕ РАСТЕ МОРКВА».

Елен завовтузилася на стільці, а містер Мітсвуд пояснив:

— Це вони з бабусею студіювали книгу з огородництва, і наша грамотна міс вирішила зробити для себе виписки.

— М-м-да, дорога, — задумливо промовив тато Симон. — Тебе час серйозно готувати до школи, однак у цьому домі ні в кого немає часу зайнятися тобою!

І він задерикувато подивився на місіс Мітсвуд.

— Дозволю собі зазначити, дорогий зятю, — відразу ж парирувала та, — що кожен в цьому домі має свої обов’язки! Й Елен не настільки занедбана, як ти щойно намагався тут представити. А помилки… Що ж, у шість років ти сам писав грамотно?

Поки тривала ця суперечка, Елен потихеньку підвелася, підійшла до батька і непомітно витягла з його рук аркуш зі своїми кривучками. Потім віднесла його на кухню і порвала на дрібні шматочки. Тут її й застав мсьє Жіль.

— Ха, — сказав він, — гарний кінець для такого рукопису. Але ж ти не засмучуйся. Всі ми колись починали читати й писати. Над усіма нами, щоби злегка підохотити, шуткували родичі. — Ось, наприклад, був у мене такий випадок, — продовжував він. — Коли мені виповнилося шість років, як і тобі зараз, я приготував сюрприз для любої бабусі, зробив малюнок до дня народження. І, щоб вона його не побачила передчасно, зачинив двері своєї кімнати, а зі зворотного боку повісив саморобну табличку із жирним написом: «НЕВСХОДИТИ!». Знаєш, як сміялися мої родичи, і як гірко плакав я? З тих пір я намагаюся писати без помилок. Тому не ображайся, а вчись. Взагалі, ти мені подобаєшся, і мені здається, що ми станемо друзями.

— А я й не ображаюся, — гордо відповіла Елен. — І дружити з вами згодна. У мене ніколи не було друга — справжнього циркача.

Глава 5. Алекс і Семмі — противники повільної їзди