Читать «Люба Елен із Бріджсвіла» онлайн - страница 27

І вона підвела до Елен худеньку дівчинку років шести з великими сумними очима.

— Я завжди мріяла мати сестру, — промовила Елен. — Я дуже рада.

— Джейн дійсно доводиться тобі троюрідною сестрою, — зауважила тітка Памелла. — Я сподіваюся, що ви полюбите одна одну, і ваша дружба буде такою ж міцною і довгою, як у нас із кузиною Веллою. Чи не так?

— Так, ми виховували тебе в нашому домі, як рідну доньку, — сказала з образою місіс Мітсвуд, — а ти з’являєшся у нас раз на чотири роки і найчастіше задля того, аби позичити грошей. Навіщо ж ти тепер приїхала?

— Давайте відкладемо наші дорослі розмови, — тактовно перервав дружину містер Мітсвуд. — Нехай діти повечеряють і йдуть у дитячу, подивляться книги та іграшки, помалюють, послухають музику. Ти любиш малювати, Джейн?

— Люблю, — кивнула та головою.

Вечеря пройшла не дуже весело. Дорослі більше мовчали, а Елен спідтишка роздивлялася тітку Памелу, яка їй дуже подобалася. В останній приїзд родички Елен так прив’язалася до красивої тітки Памели, що одного разу запитала у батька:

— Тату, а коли ти женишся на тітці Памелі, адже вона така шикарна!

Це дуже збентежило Симона, розсмішило Веллу і містера Мітсвуда, однак образило місіс Мітсвуд, яка потім довго пояснювала Елен, хто її мама і тато.

Після вечері дівчаток провели в кімнату Елен. Їх супроводжувала Гледіс.

— Це ваша собака? — запитала Джейн. — Вона схожа на крокодила.

— Неправда, — запально відповіла Елен. — Наша Гледіс — розумна і красива. Я раджу тобі бути з нею в гарних стосунках і не говорити про неї недружньо, адже вона все-все розуміє. Одного разу вона порвала брюки Кірку-жадюзі за те, що він дражнив її і обзивав.

Джейн фиркнула, однак покосилася на Гледіс із побоюванням.

Елен мимохідь показала Джейн усякі цікаві речі в кабінеті діда, у тому числі, червоний оксамитовий альбом зі старими фотокартками, де містер і місіс Мітсвуди були зображені молодими, а кузини назавжди лишилися маленькими дівчатками.

Потім сестри перейшли у дитячу кімнату, яка вразила Джейн. Вона із захопленням обдивлялася диванчик Елен, обтягнутий цвітастою тканиною, який так і вабив прилягти відпочити, маленькі подушечки-думки, щедро оздоблені тасьмою і рюшами, письмовий стіл з великою кількістю зручних шухлядок, де зберігалися різні милі дрібнички, адже без них не може обійтися жодна маленька дівчинка.

Потім Джейн підійшла до дошки, де були приколоті кнопками численні малюнки Елен, і довго розглядала малюнки: нарисованого під новорічною ялинкою Санта-Клауса… великого метелика, що правдоподібно всівся на фантастичну квітку… величезного різнокольорового восьминога в оточенні морських зірок, водоростей і червоних коралів.

Переводячи погляд на пензлі у маленькому глиняному глечику, коробки з фарбами, що лежали на столі впереміш з олівцями і ластиками, Джейн, зітхнувши, промовила:

— Тобі дуже поталанило з батьками. У мене немає такої кімнати, і малюванню мене ніхто не вчить.

— У мене звичайнісінька кімната, — відповіла Елен, а потім, подумавши трохи, заспокійливо зауважила: — Зате у тебе дуже красива мама.