Читать «Львів. Смаколики. Різдво (збірка)» онлайн - страница 84

— Люба, скажи, мама п’є?

Дівчина саме відправила пиріг у духовку і встановила таймер.

— Та що ви, цьоцю Віро!

— Кажи!

Люба опустила погляд і роздивлялась візерунки на шкарпетках.

— Часом… Меншеньких сусідка забирає. А я з нею залишаюсь. — Вони вийшли з кухні і присіли на диван. — Я вам збрехала. Знаю, це негарно, пробачте. Мама не знає, що я тут. Я і не хочу, щоб знала. Навіть якби ви мене не впустили, все одно, краще вже десь на вулиці, ніж удома! — Дівчинка шморгнула носом і подивилась на стареньку. Великі очі блищали, чи то від спогадів, чи то від сліз. — А хочете секрет? Я наступного року знов сюди приїду. Вступати в університет.

— І на кого?

— На журналістику. Хочу писати. У мене от що є. — Люба витягла з наплічника грубий записник. — Я туди все записую: що чую і що думаю. Мабуть, гарна книжка вийде. Якщо вийде. Ні, що це я? Звісно, вийде! Я ж у це вірю!

Дівчина підійшла до вікна й розсунула фіранки. Навпроти темне небо було святково підперезане кольоровими гірляндами вогників. Колядники, закутані у хустки і вишиті жупани, саме починали розспівуватись. Бруківка виблискувала, наче її весь день хтось старанно натирав воском. Світилися трикутні дашки ярмаркових хатинок, приваблюючи перехожих і туристів. Із Оперного театру струменіло тепле жовте світло, наче хтось по всіх кутиках виставив сотні маленьких свічечок. Майже з кожного вікна у будинку через дорогу було видно ялинку.

— Шкода, що пластикові.

— Пластикові?

— Ну, вікна. Шкода, що пластикові.

— Чого це?

— Люди часто ховаються від дива. Живуть у багатоповерхівках, де стежки розчищають двірники і на сірому асфальті не залишається й сніжинки. Мало ходять пішки, тільки по автобусах і машинах. А диво — воно завжди близенько, під ногами. Ото як замерзла калюжа, на якій можна проїхатись, якщо розбігтись і стрибнути. Ставлять пластикові вікна. На пластику не народжується диво. От ви пам’ятаєте морозні візерунки? У нас вікна хоч старенькі й дерев’яні, але кожної зими на них з’являється щось чарівне. Особливо якщо роздивлятися у світлі ліхтаря. А ми з братами потім розгадуємо, що той мороз начаклував. А пластикові що? Однакові, як вставні зуби: рівнесенькі, гарнесенькі й такі… Несправжні. Треба записати. А то все забуду! — Люба кинулась до записника і почала швидко строчити кульковою ручкою. Сині чорнила слухняно вимальовували акуратні круглі букви.

Віра кивнула.

— А це ваш чоловік? — Дівчина показувала пальцем на фото в чорній рамочці. — Орест, так?

Віра кивнула:

— А, так.

— Мама казала, що його давно не стало. Це тому ви ні з ким не говорите?

— Ти про що? — відповіла жінка, а серце стиснулось від старого болю.

— Ну, не хочете знову втратити? Не бійтесь, от ви зі мною говорите, а я ніде не втікаю, сиджу тут. З вами добре і цікаво. Ну і тепло — не те, що на вулиці.