Читать «Львів. Смаколики. Різдво (збірка)» онлайн - страница 83

Для дівчинки змалку Зима була справжньою ласункою. На дашках кольорових медівникових будиночків біля Ратуші із зефірними левами на вході лежали пишні кучерики цукрової вати. На заході сонця небо заливало гарячим шоколадом. І настрій ставав солодким-пресолодким. Сезон цукерок і блискучих шарудливих обгорток. Чорна кам’яниця — викладена з кавових зерен. Кам’яниця Геппнера — із полуничної пастили. Палац Корнякта — яблучний пиріг. У фонтанах, просто з-під ніг Діани, Нептуна, Амфітрити й Адоніса — пускає бульбашки святкове шампанське. На гілках дерев — кольорові льодяники, горішки в золотій фользі й мандаринки. Шоколадно-вафельні дні з зефірно-цукатними ранками. Морозними ночами над головою грильяжне небо. Місяць — глазурована мармеладка. Бісквітні тротуари й навіть підземна Полтва під Оперним театром — повні тістечок по самі береги. Бруківка викладена з «морських камінців». А Зима сідає в марципанові сани і їде фісташковим лісом у свій замок, зроблений з найкращого пломбіру.

Як давно вона не їла солодкого? Вісім, дев’ять років? Десять. Завтра буде рівно десять. Солодке не має жодного смаку, якщо немає для кого його готувати.

— Мама твоя такий готує?

— Та що ви, цьоцю! В неї часу нема… — Люба затнулась і перебільшено весело продовжила: — Я так люблю у Львові на Різдво бувати. Зовсім не те, що влітку чи восени. Хоч і людей багато.

— У Львові завжди людей багато.

— Але взимку вони якісь добріші чи як це назвати?

— Ага, добріші. — У пам’яті саме зринув спогад про вечірній трамвай. Нікому не було діла до старої жінки з пошкодженою ногою. Ніхто не допоміг, не підтримав. Добріші, ага.

Але в Люби було інше бачення.

— Справді! Я вірю, що кожного свята люди стають трішки добрішими. От знаєте — тільки від цього самого передчуття дива, яке от-от відбудеться. От з вами ставались дива? Я вірю, що колись зі мною станеться.

— Краще би з тобою спершу пляцок стався, а потім можна і про дива розмовляти… — невідомо чому усміхнулась Віра, і раптом у неї з’явилась ідея. — Знаєш, я вже давно нічого не пекла. І не хочу. Але тобі можу розказати, що треба робити, — сама собі пляцок спечеш. У морозилці вишні були — тож буде вишневий.

— Ой, правда? Як добре! А то я вже така голодна. А що треба робити?

— Тебе мама мала б навчити вже давно. Он яка висока вимахала.

— Ну та… — Люба відвела погляд.

Троюрідна Вірина сестра не була мамою, про яку мріють маленькі дівчатка. Надя обросла дітьми, як бруньками, і тулилась у злиднях за сто кілометрів від Львова. Чоловік її давно покинув, і вона почала прикладатись до пляшки, щоб хоч якось відгородитись від тяжкого життя. Останні роки вона відправляла одного з дітей до Віри — налагодити зв’язки. Спочатку старенька йшла на контакт. Та непрохані гості зі скромних перетворювались у нахаб, які іноді не соромились залізти й у гаманець, поки вона поралась на кухні.

Люба була зовсім не схожа на матір. Теж балакуча, хоч вуха затуляй, але весела і щира. Казала, що думала: кожне слово наче було написане на її худенькому личку. Та й сама вона, як з чарівної казки, — тендітна, з величезними очима, щоб увібрати в себе весь світ. І от зараз — робить усе, що не скажи, тільки б не вигнали. Тісто замісила дуже швиденько і зграбно, наче все життя це робила. А сама, певно, давно й слова доброго не чула.