Читать «Ловець орлів» онлайн - страница 244

Я сказав чотирьом дозорцям:

— Нехай хтось із вас переправиться на другий берег і покличе людей. А троє залиштесь тут і попередьте загоничів, щоб вони йшли поволі й не показувалися на очі стаду.

Тримаючи коня за вуздечку, я відійшов убік і сів на землю. Я не зводив очей із бізонів. Незабаром почув тихі кроки людей, що пробиралися вздовж кам’яних пасом, але я на них не звернув уваги. Підійшов Не-Бігун і сів біля мене. Коли він заговорив, голос його тремтів, і я помітив, що руки в нього також тремтять, ніби від холоду. Я теж увесь тремтів.

— О, сину мій, — сказав він, — я так боюся за тебе, що у мене навіть в очах темніє. Невже тебе спіткає невдача? Ні, хай там що, а ти мусиш заманити стадо в пастку!

— Мені теж дуже страшно, — відповів я, — але я зроблю все, що в моїх силах. Час іти.

Я підвівся, скочив на коня і, проїхавши між кам’яними пасмами, спустився в улоговину. Виїхавши на рівнину, я зупинив коня біля підніжжя пагорба, який затуляв від мене стадо, і озирнувся: загоничі йшли вздовж кам’яних пасом, і я почекав, поки вони вляглися на свої місця. Тоді я з’їхав на пагорб. Стадо побачило мене, і в цю хвилину я знову відчув упевненість у собі.

Коли перша корова повернула голову й витріщилась на мене, я припав до шиї коня. Довга шкура закривала і мене, і мого коня, тож для тварин, які дивилися на мене здалеку, я був бізоном — можливо, трошки дивним, але все-таки бізоном. Я не дав їм придивитися уважніше. Повернувши коня, я полоскотав його пужалном між задніми ногами. Кінь став хвицатися і поскакав до кам’яних пасом. Стадо відразу помчало за мною.

Дослухаючись до оглушливого тупоту ратиць, я мчав швидше й швидше, перетнув улоговину і виїхав до кам’яних пасом. Стадо мене доганяло. Тоді я повернув на схід і, проїхавши між кам’яними брилами, сховався за східним пасмом. О, яким щасливим я був, коли, озирнувшись, побачив, що бізони мчать просто до прірви! Із-за пасом вискакували загоничі; вони кричали, розмахуючи ковдрами, примушуючи тварин бігти швидше. Гриміли ратиці, хмара пилюки здійнялася над стадом. Зриваючись зі скелі, бізони падали в прірву. Коли остання корова упала вниз, загоничі стежкою збігли до пастки.

Я залишився сам між кам’яними пасмами. Під’їхавши до краю прірви, я зліз із коня, опустився на землю й глянув униз. Туші громадилися одна на одній, воїни добивали покалічених тварин.

Коли був убитий останній бізон, жінки також зайшли за огорожу і вкупі з чоловіками стали здирати шкури з тварин і розсікати туші.

Цілий день кипіла робота. Довго сидів я на вершині скелі, потім спустився в пастку. Чоловіки й жінки вітали мене голосно:

— Апаук! Апаук! Ось іде Апаук, Дарувальник Достатку!

Довго не вмовкали вигуки.

Так я став заманювачем бізонів. Протягом багатьох років заманював я стада для мого народу, а також для «чорноногих», кайна і «череванів». Роботи було багато, і від чотирьох племен я одержував щедрі дари. Згодом і інші люди навчилися заманювати бізонів, але серед мого племені я був єдиним заманювачем. А потім білі збудували форт Бентон, і торговці почали скупляти у нас бізонячі шкури. На них був великий попит. Наші воїни щодня ходили на полювання і вбивали бізонів. У таборі завжди було багато м’яса.