Читать «Лис Микита» онлайн

Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна,

Мов дівчина у вінку;

Ожили луги, діброви,

Повно гамору, розмови

І пісень в чагарнику.

Лев, що цар є над звірами,

Пише листи з печатками,

Розсилає на весь світ:

«Час настав великих зборів!

Най зійдесь до царських дворів

Швидко весь звірячий рід».

Ось ідуть вони юрбами,

Мов на відпуст з корогвами -

Все, що виє, гавка, квака;

Лиш один мов і не чує,

В своїм замку, знай, ночує -

Лис Микита, гайдамака.

Ой, недаром він ховаєсь!

Знать, сумління обзиваєсь:

«Кривдив ти звірячий люд!»

Тим часом в своїй столиці

Цар засів поруч цариці,

Щоб творити звірам суд.

Перший вийшов Вовк Неситий.

«Царю,- каже,- від Микити

Вже мені хоч пропадать!

Діток моїх б'є, кусає,

А Вовчицю обмовляє

Так, що й сором повідать!

А й мене - хіба ж то чесно? -

Як він хитро і облесно

Мало в гріб раз не ввігнав!

Се було ще того разу,

Як я з царського указу

Мировим суддею став.

От до мене вбіг Микита:

«Вовче, справа знаменита!

Штири барани ось тут.

Їм лишилася по батьку

Гарна частка поля в спадку,

І на твій здаються суд.

Бачиш, почали свариться,

Ані руш їм поділиться -

Геометри в них нема.

Я веду їх в сюю нетру:

Будь їм ти за геометру,-

Праця буде недарма».

Втішивсь я - нема що крити.

Бачте, баранів мирити

Дуже я люблю над все:

Як зроблю їм справу в поли,

То вам жаден з них ніколи

Вже рекурсу не внесе.

От я швидко збираюся,

З баранами вітаюся -

Хлопці повні, як стручки!

«Ну-бо, хлопці, поспішімо,

На той спорний грунт ходімо!

Маєте пальки, дрючки?»

«Все є,- кажуть,- все готове!»

Вийшли в поле Баранове,

Стали мірять - ні, не йде!

Тут замного, там замало,

Вшир не хочуть, вздовж не стало,

Бо тут ліпше, там худе.

Далі каже Лис Микита:

«Тут одна лиш стежка бита

Вас до правди заведе.

Вовче, стань на середині,

A з них кождий в сій хвилині

На ріг ниви най іде.

Станьте й стійте там спокійно,

Кождий уважай подвійно!

Як я крикну: раз, два, три! -

То з вас кождий без уговку

Якнайшвидше к пану Вовку

Що є сили просто дри!

Хто найшвидше дочвалає,

Вовка з місця геть зіпхає,

Матиме найбільшу часть.

Зрозуміли?» - «Зрозуміли!» -

«Ну, ставайте ж, і до ціли

Най вам бог добігти дасть!»

Всередині став я радий,

Не доміркувався зради,

А Микита на межи

Аж у собі радість тисне -

Як не гаркне, як не свисне:

«Раз-два-три! А враз біжи!»

Ледве крикнув Лис Микита -

Гей, як рушили з копита

Барани у той сам час!

А як збилися докупи,

То, вам наче штири ступи,

В мене гопнули нараз.

Штири барани відразу

Мої кості на логазу,

Бачилося, потовкли;

Я лиш зіпнув, закрутився

Та й на землю покотився,

Очі кров'ю заплили.

Та прокляті бараниська

Не вважають, що смерть близька,

Що зомлілий я лежу:

Сей рогами звідси пхає,

Той в противний бік штовхає,

Щоб посунути межу.

Довго ще так правувались,

Щохвилини розбігались

Та й рогами в мене бух!

А Микита, той собака,

Реготавсь, аж лазив рака,

Що так з мене перли дух.

І були б за нюх табаки

Там на вічну ганьбу таки

Вовка вбили барани,

Та, дав бог, моя Вовчиця

Там надбігла подивиться,-

Аж тоді втекли вони».

Хоч як жалібно сю повість,

Мов сумную дужу новість,

Вовк цареві голосив,

То цариця хихоталась,

Та й цар, щоб не знявся галас,