Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 7

Я проминув пост медсестер, чув, як вони розмовляють. Я не робив спроб заговорити до них. Це все в моїй голові. Я маю змиритись із цим і грати за правилами. Гаразд, це не сон наспра… на-с-пра-в-ді, але мені легше думати про це як про сон. Нехай буде сон – під наркозом.

Зачекай, подумав я, зупиняючись. Сон чи ні, але я не можу розгулювати в лікарняній піжамі. Я глянув на себе і був вражений, побачивши той самий одяг, що був на мені в день автокатастрофи.

«Де ж кров?» – здивувався я. Мені згадалась та мить, коли я побачив самого себе непритомного в розбитій машині. Кров рікою текла.

Я відчув себе трюмф… Ні! Пробач за нестриманість. Трі-ум-фа-тором. Чому? Бо я дещо з’ясував, незважаючи на затьмареність свого розуму. Я просто не міг бути тим пацієнтом у ліжку. Він був у піжамі, в бинтах і з трубками для годування. Я був вдягнений, без пов’язок і міг рухатися. Цілковита відмінність.

До мене наближався чоловік у вуличному одязі. Я очікував, що він пройде повз мене. Та, на мій подив, він зупинив мене, поклавши руку на плече. Я відчував тиск кожного з його пальців.

– Ти вже знаєш, що сталося? – спитав він.

– Сталося?

– Так, – кивнув він. – Ти помер.

Я з відразою глянув на нього.

– Це абсурд, – промовив я.

– Це правда.

– Якби я був мертвий, я б мізків не мав, – відповів я. – І не міг би розмовляти з вами.

– Все зовсім не так, – наполягав він.

– Той тип у кімнаті помер, а не я. Я зараз під наркозом, мене оперують. По суті, це все мені сниться.

Я був дуже задоволений своїм умовиводом.

– Ні, Крисе, – сказав він.

Мені стало не по собі. Звідки він знає моє ім’я? Я придивився до нього уважніше. Може, ми знайомі? І через те він опинився в моєму сні?

Ні, зовсім ні. Цей чоловік викликав у мене неприязнь. Так чи інакше, подумав я (і попри роздратування навіть всміхнувся), – це мій сон і він не має посягати на нього.

– Ідіть знайдіть собі свій сон, – сказав я, задоволений тим, як дотепно поставив його на місце.

– Якщо ти не віриш мені, Крисе, – не здавався він, – зазирни до кімнати очікування. Там твоя дружина і діти. Їм іще не повідомили про твою смерть.

– Зачекай-но, зачекай-но. – Я тицьнув у його бік пальцем, рубонувши рукою повітря. – Це ж ти казав мені не опиратися, так?

Він почав говорити, але я був такий розлючений, що не дав вимовити ані слова.

– Я втомився від тебе й від цього дурного місця, – сказав я. – Я йду додому.

Тієї ж миті щось рвонуло мене з місця – так, наче тіло моє було замкнене в металі і якийсь далекий магніт притягував його до себе. Я мчав крізь повітря з такою швидкістю, що нічого не бачив і не чув.

Це завершилось так само несподівано, як і почалося. Я опинився в тумані. Озирнувся, але не міг нічого побачити в жодному напрямку. Я почав блукати, повільно простуючи крізь туман. Час від часу переді мною виникали швидкоплинні образи людей. Та коли я намагався придивитися до них краще, вони зникали. Одного з них я ледь не окликнув, але передумав. Я господар цього сну. Я не дозволю йому перемогти мене.

Аби відволіктися, я спробував уявити, ніби я знову в Лондоні. Пам’ятаєш, я їздив туди в 1957 році писати сценарій? Був листопад, і я неодноразово так само блукав у густому тумані – дуже влучно його називають там гороховим супом. Та зараз він був іще густіший – я ніби опинився під водою. Та й видавався він якимось вогким.