Читать «Куди приводять мрії» онлайн - страница 3

* * *

Я знов опритомнів. Боліло нестерпно. Я чув жахливий звук власного дихання, неглибокого й повільного, з раптовими схлипами. Мої ноги були холодні як лід. Я пам’ятаю це.

Поступово я відчув кімнату навколо себе. Гадаю, людей також. Щось не давало мені бути впевненим. Сидаця. Ні, ще раз. С-е-д-а-ц-і… седація.

До мене долинув голос. Він щось промовляв пошепки, але слів я розібрати не міг. На мить я побачив поруч із собою чиюсь фігуру. Мої очі були заплющені, але я її бачив. Я не міг розібрати, була це чоловіча чи жіноча фігура, але я знав, що вона промовляє до мене. Слів я не чув, тож вона пішла.

Новий напад болю, тепер уже душевного, поступово охоплював мене. Біль наростав, наче звук, коли вмикаєш радіо. Це був уже не мій біль, а біль Енн. Вона ридала від страху. Через те, що мене було поранено. Вона боялася за мене. Я відчував її муку – страждання були нестерпними. Силою волі я намагався відігнати ману, але не міг. Намагався вимовити її ім’я, але марно. Не плач, думав я. Зі мною все буде добре. Не бійся. Я люблю тебе, Енн. Де ти?

Тієї миті я був удома. Був недільний вечір. Ми всі перебували в залі, гомоніли й сміялися. Енн сиділа поруч зі мною, поруч із нею Йєн. За Йєном – Ричард, і на іншому кінці дивану – Марі. Однією рукою я обіймав Енн, яка притулилась до мене. Вона була тепла, я цілував її в щоку. Ми посміхались одне до одного. Був недільний вечір, тихий і спокійний, і ми всі були разом.

Я відчув, що темрява починає розсіюватись. Я лежав у ліжку. Знову повернувся біль, пронизавши мене наскрізь. Ніколи в житті мені не було так боляче. Я відчував, що мене відносить. Саме так – відносить.

Я чув тепер зловісний звук – наче гуркіт у моєму горлі. Я молив Небо, щоб Енн і діти не опинилися поряд. Це б їх дуже налякало. Я благав Бога не дати їм почути той страхітливий звук, захистити від цього жахіття.

І тоді у мене в голові промайнула думка: «Крисе, ти помираєш». З усіх сил я намагався вдихнути, але рідина, що накопичилась у дихальному горлі, не пропускала повітря. Я почувався кволим і важким, зав’язлим у гущі.

Хтось був поруч із ліжком. Знову та фігура.

– Не опирайся цьому, Крисе, – промовила вона.

Я лише розлютився від цих слів. Хоч би що це було, воно хотіло моєї смерті. Я опирався цьому. Не дамся. «Енн! – подумки кликав я. – Втримай мене! Не дай їм мене забрати!»

Я знову відчував, що мене відносить. Мене раптом осяйнула жахлива думка, що поранення були занадто важкими. Я відчув миттєву слабкість. А тоді – щось зовсім незвичайне. Лоскіт. Знаю, це дивно. Безглуздо. Але це так. Лоскіт по всьому тілу.

Ще одна зміна. Я був уже не в ліжку, а в якійсь колисці. Я відчував, як вона гойдається туди-сюди, туди-сюди. Глибоко всередині я чув тоненький тріскіт. Такий звук буває, коли повільно знімаєш бинти. Болю було вже менше – поступово вщухав.

Злякавшись, я намагався знову відчути біль. І він повернувся за кілька секунд, навіть гірший. Уже в агонії, я тримався за нього щосили. Він означав, що я ще живий. Я не дамся.