Читать «Коса. Сплетіння долі» онлайн - страница 7

Голос Паоли змушує її відволіктися від думок:

– Mia cara, в тебе якийсь утомлений вигляд. Знову, либонь, читала всю ніч.

Джулія не віднікується. Від Паоли нічого не приховаєш. Ця літня жінка – найстарша робітниця в майстерні. Тут усі називають її Nonna. Вона знала батька Джулії, коли той був іще дитиною; вона частенько розповідає, як зашнуровувала йому черевики. З висоти своїх сімдесяти п’яти років вона бачить усе. Руки в неї покручені, шкіра зморшкувата, як пергамент, але погляд лишається так само гострим і проникливим. Овдовівши у двадцять п’ять років, вона сама виховала чотирьох дітей і все життя відмовлялася виходити заміж удруге. Коли її питали, чому так, вона завжди відповідала, що надто цінує власну свободу. «Заміжня жінка всім винна, – говорила вона, додаючи постійно для Джулії: – Роби, що хочеш, mia cara, тільки не виходь заміж». Вона охоче розповідає про свої заручини з чоловіком, якого обрав для неї батько. Сім’я нареченого володіла лимонною фермою. Nonna мала збирати ті лимони, починаючи від самого дня весілля. У селі немає особливо часу на перепочинок. Вона згадує про цей усюдисущий лимонний запах на руках і на одязі чоловіка. Коли він помер від запалення легенів за кілька років, лишивши її саму з чотирма дітьми, їй довелося переїхати до міста в пошуках роботи. Там вона зустріла дідуся Джулії, що взяв її до себе в майстерню. Звідтоді вже п’ять десятиліть вона незмінно тут і працює.

– У книжках не знайдеш собі чоловіка! – вигукує Альда.

– Та дай уже їй спокій, – бурчить Nonna.

Якраз чоловіка Джулія й не шукає. Вона не ходить ні до барів, ані до нічних клубів, популярних серед її однолітків. «Моя дочка трохи дика», – зазвичай коментує це mamma. На противагу галасу дискотек Джулія більше полюбляє повстяну тишу в biblioteca comunale. Щодня обідню перерву вона проводить там. Невситима читачка, вона обожнює атмосферу великих бібліотечних залів із рядами стелажів, у яких вишикувалися книги, де чутно тільки шелест сторінок. Здається, в тому є щось релігійне, якесь майже містичне благоговіння, і це їй подобається. За читанням час для Джулії збігає непомітно. Дитиною вона ковтала романи Еміліо Сальгарі, сидячи в ногах робітниць у майстерні. Пізніше вона відкрила для себе поезію. Перед Унгаретті вона надає перевагу Капроні, полюбляє прозу Моравіа, а над усе – рядки Павезе, чия збірка завжди лежить на тумбочці біля її ліжка. Вона часто думає, що могла б ціле життя провести, обмежившись лише цією компанією. За цим заняттям вона навіть забуває поїсти. І нерідко траплялося, що з обідньої перерви вона поверталася голодною. Так уже склалося: Джулія ковтає книги з таким самим задоволенням, як інші – cannoli.

Коли вона повертається до майстерні після обіду, в головній залі панує незвична тиша. Тільки-но зайшовши, Джулія відчуває, як усі погляди звертаються до неї.