Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 46

Згідно з іншими свідченнями, ідентична ситуація спостерігалася в переважній більшості міст і селищ колонії. Траплялося так, що власники часто недбало ставилися до своїх міських помешкань, із завзятістю й старанністю доглядаючи за заміським житлом, де перебувала переважна частина їхнього майна та предметів розкоші та де вони могли з помпезною величчю приймати гостей і відвідувачів. Як у Флоренції доби Відродження, де, за словами Джованні Віллані, «вілли» багатих людей, розташовані у тосканських полях, були гарнішими за міські будинки й на них витрачалося набагато більше коштів, аніж це вимагав здоровий глузд.

Щойно процитовані свідчення в основному стосуються першого та другого століть колонізації. Уже в третьому столітті міське життя у певних місцевостях, здається, набуває самостійного характеру завдяки процвітанню комерсантів королівства, які оселялися в цих містах. У 1711 році Антоніл заявляв, що постійно тримати дітей у маєтку означало «виховувати їх як простолюдинів, які тільки те й уміють, що говорити про собак, коней і волів. Залишити їх самих у місті та надати їм свободи — це перетворити їх на порочних людей, хворих на всі ганебні хвороби, які не можна легко вилікувати».

Утім, порівняння між міським і сільським життям було за тих часів не на користь міста, якщо правдою були слова першого віце-короля Бразилії графа да Куньї у листі, надісланому королю Португалії в 1767 році, де він описує Ріо-де-Жанейро як місце проживання тільки ремісників, рибалок, моряків, мулатів, неотесаних голих негрів і деяких негоціантів, причому лише дуже незначну частину останніх можна назвати таким словом, і місце, де немає людей, які могли б працювати депутатом або посідати владні посади, бо визначні та благородні люди мешкали у своїх маєтках або фазендах.