Читать «Коріння Бразилії» онлайн - страница 45

У всьому світі та за всіх часів спостерігалося зовсім протилежне: міста процвітали за рахунок центрів сільськогосподарського виробництва. Без постійного зростання міст і формування нових класів, не пов’язаних із селом, земля поступово концентрувалася в руках представників цих класів, які, як правило, мешкають у містах і споживають продукцію, вироблену сільськими працівниками, не віддаючи, проте, останнім грошовий еквівалент за те, що вони одержують.

Якщо не зовсім точним є твердження про те, що в Бразилії ми бачимо протилежний бік медалі, так це тому, що зростання наших міст протягом усього колоніального періоду було хитким і відносним. Проте слід пам’ятати про той значущий чинник, що в зазначений період бразильські міста ніколи так і не позбавилися потужної диктатури латифундій. Важливо наголосити на цьому фактові, оскільки він допомагає визначити власний характер наших колоніальних міст. Найвищі посади в них дійсно завжди посідали володарі землі. Спільними для всієї нашої колоніальної історії є скарги комерсантів — мешканців міст на потужну монополію латифундистів у муніципальних радах. Намагання торговців рівнятись із землевласниками вважалося недоречним і, зрештою, було розкритиковане як абсурдне не ким іншими, як лісабонськими кортесами, оскільки титул власника великої цукрової плантації, зазначає автор літопису, міг вважатися настільки ж високим, як і аристократичні титули грандів португальського королівства.

Тому не дивно, що вони були практично єдиними справжніми «громадянами» колонії, де виникла ситуація, притаманна скоріше класичній античності, якої Європа — навіть середньовічна — ніколи не переживала. Типовий громадянин класичної античності завжди від самого початку був людиною, яка споживала продукцію власної землі, оброблюваної його рабами. Він майже ніколи не мешкав за містом. У деяких місцях Середземномор’я, наприклад на Сицилії, як зазначає Макс Вебер, сільськогосподарські робітники за жодних умов не проживали поза міськими стінами через невпевненість і крайню небезпеку, на яку вони постійно наражалися у сільських угіддях. А римські «вілли» були насамперед розкішними спорудами, які слугували не для постійного проживання їхніх власників, а для відпочинку.

У колоніальній Бразилії господарі, навпаки, зазвичай проживали на території своїх земельних угідь. Вони наїжджували до міських центрів лише з метою відвідування свят і урочистостей. У містах мешкали деякі співробітники адміністративних органів, ремісники й усілякі торговці. Бідність мешканців Піратінінги у XVII столітті описує отець Хусто Мансілья ван Сурк у листі до керівника Ордену єзуїтів, присвяченому нападу на Гуайру, поселення індіанців, навернених до християнства. У цьому документі причини бідності Піратінінги пояснюються постійною відсутністю мешканців, «оскільки за винятком 3 або 4 головних свят дуже мало чоловіків або жінок знаходяться тут. Майже завжди вони або в своїх маєтках, або шукають індіанців по лісах і полях, де останні проводять своє життя». Як повідомляє Капістрану ді Абреу, в Баії, адміністративному центрі країни більшої частини колоніальної доби, будинки були зачинені майже цілий рік і заповнювалися мешканцями лише під час офіційних свят. «Місто, — каже він, — виходило зі сплячки лише кілька разів на рік. Ґабріел Суареш розповідає про одну охайну площу, на якій у призначений день проводилися бої биків. Регулярно проходили церковні свята з відповідними ходами та виставами й співами просто неба. У церквах давали комедії, і трохи прибравшись і причепурившись, як каже один із очевидців, можна було навіть сісти на вівтар. У таку пору обезлюднювали плантації, можна було виставляти напоказ свою розкіш, причому це могла собі дозволити не тільки одна стать, як сьогодні...». В іншому місці, розповідаючи знову-таки про місто Салвадор, але XVI сторіччя, той самий історик зазначає: «[...] вишукане місто з будинками без мешканців, оскільки власники більшість часу проводили у своїх заміських маєтках і відвідували місто лише під час свят. Міське населення складалося з ремісників, які займалися своїми справами, торговців, юристів, економістів, військових, які вимушені були там постійно проживати».