Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 88

… Канонік собору святого Павла Юліан Боринський відпочивав після обіду, коли до нього прийшли працівники автоінспекції. Хатня робітниця — негарна літня жінка з більмом на оці — підозріливо глянула на них і заявила, що єгомосць сплять і турбувати його в такий час нечемно, особливо в дрібних справах. А дрібними вона вважала всі, крім церковних, бо була певна, що справжнє життя існує десь там, на небесі, і шлях туди відкриє їй церква й особисто отець Юліан.

Працівники інспекції почали доводити, що справа в них дуже серйозна, коли на порозі з'явився сам святий отець. Він досить неввічливо відсторонив жінку й поцікавився, що відбувається?

Козюренко показав посвідчення старшого автоінспектора.

— Ви — Юліан Євгенович Боринський? — запитав суворо.

Хатня робітниця сплеснула руками, почувши таку неповагу до єгомосця. Хотіла вже втрутитися й провчити нахаб, та канонік зупинив її.

— Йдіть на кухню, Насте, — звелів і запросив шановних гостей до кімнати.

Козюренко витяг із планшета папірець, зазирнув у нього.

— Ви — власник автомобіля «Москвич»? — запитав і офіційним тоном і назвав номер машини.

Єгомосць склав пухкі руки на грудях, поворушив пальцями.

— Так, я маю таку машину, — відповів чемно.

— Двоколірна, синьо-біла? — уточнив Козюренко.

— Так, дуже прошу, синьо-біла, — підтвердив канонік.

— Ми розслідуємо автомобільну аварію, — зиркнув на нього Козюренко, — і перевіряємо всі двоколірні синьо-білі машини «Москвич».

Отець Юліан покивав скрушно головою, немов співчуваючи працівникам інспекції, котрим доводиться клопотатись такою марудною справою.

— Але ж я не попадав ні в яку аварію, — розвів руками.

Козюренко не звернув уваги на це заперечення. Запитав:

— Ви виїжджали з гаража вісімнадцятого травня?

Отець Юліан опустив очі додолу. Знову склав руки на грудях, поворушив пальцями. Нарешті відвів погляд од підлоги, наче прочитав там відповідь. Пояснив спокійно:

— Вісімнадцятого травня я не міг виїжджати, бо захворів. І пролежав цілих три дні.

— І у вас є документ, який засвідчив би це? — поцікавився Козюренко.

Канонік звів очі до стелі і одказав:

— Хіба пан не знає, що ми не беремо в поліклініках бюлетенів…

— Але ж вас відвідував якийсь лікар?

— Звичайна простуда, — знизав плечима отець Юліан. — Навіщо ж турбувати лікаря? Я лежав у сестри. Настя якраз поїхала додому. Живе вона за містом, у Підгайцях, — визнав за можливе пояснити. — Тож мені й довелося полежати в сестри.

— І вона може це підтвердити?

— Атож.

— Її адреса?

— То, прошу пана, — солодко осміхнувся єгомосць, — тут поруч. Через два будинки понад яром.

— Може, ви проведете нас?

— Ну, звичайно. Прошу тільки трохи зачекати, поки вдягнусь.

Через кілька хвилин вони разом із каноніком Юліаном Боринським зійшли на третій поверх старого будинку в кінці Паркової вулиці, яка упиралась у Кайзервальд — напівпарк — напівліс на горбах понад Львовом. Сестра отця Юліана була зовсім не схожа на каноніка. Суха зморшкувата жінка років шістдесяти, з недобрим, пронизливим поглядом. Вона примостилася на дивані поруч бабусі — значно старшої за неї.