Читать «Колекція професора Стаха. «Портрет» Ель Греко» онлайн - страница 55

Озирнувся і, побачивши Козюренка, сполотнів і мимохіть притиснув валізку-портфель до грудей. Та одразу опанував себе, примусив навіть усміхнутися.

— Добрий день, — відповів. — Оце так зустріч! На відпочинок приїхали?

— Як вам сказати… Не зовсім… — Полковник подав знак оперативникові, і той затримав носія. — Чемодан ваш, Омеляне Івановичу?

Іваницький уже все збагнув.

— Ні, не мій… — пробелькотів, пойнятий жахом. — Це мене попросили…

Він не знав, що казати, а полковник дивився на нього насмішкувато. Простягнув руку.

— Ключі, — наказав, — ключі, які ви взяли в Климунди.

— Я не знаю ніякого Климунди! — закричав Іваницький.

— Не треба галасувати, Омеляне Івановичу! — сказав полковник жорстко. Подав знак оперативникові, той взяв Іваницького за лікоть.

— Ходімо! — звелів.

— Але ж… — затнувся Іваницький. — Ось ключі, прошу вас, я лише пообіцяв продати ікони… Так, тільки продати, а це не злочин…

— Досить, Іваницький, ви ж розумна людина і вже давно збагнули все.

Козюренко рушив до виходу. Іваницький почвалав за ним, опустивши голову.

«ПОРТРЕТ» ЕЛЬ ГРЕКО

ЯКУБОВСЬКИЙ

Роман Панасович не повірив власним очам: у павільйоні, розташованому на площі, до пива продавали раків, червоних свіжих раків. І не було черги.

Буфетниця привітно усміхалась відвідувачам і, певно, казала їм щось доброзичливе, бо вони теж усміхались у відповідь; це було справді дивно — пиво, раки й усмішки. Роман Панасович довго стояв, вагаючись, чи може він отак, як інші, випити кухоль пива й посмакувати раками? Спокуса була велика, і, зрештою, він зважився. Буфетниця налила йому повний кухоль. Роман Панасович сьорбнув прозорого, різко-гіркуватого пива, з насолодою відчувши, що воно справді свіже й міцне, зітхнув і розломив рака: зрештою, і слідчий, хоч він і зі столиці, теж людина і може дозволити собі випити пива під час відрядження.

Роман Панасович їв раків, а погляд його блукав далеко за павільйоном. В очі йому впали руїни колишньої фортеці. Будували її, певно, навічно, та нещадні роки зробили своє: від неї лишилась купа порослого травою каміння.

Відразу за руїнами починався сквер, де буйно цвіла таволга. Ліворуч площу обступили будинки — мабуть, іще часів середньовіччя — з вузькими вікнами й масивними брамами. Вони притулилися один до одного, похмурі сірі велетні з стрімкими черепичними дахами. За ними височіли сучасні багатоповерхові будівлі. А ще далі потяглися приватні садиби. В одній із них і сталася подія, заради якої Козюренко приїхав сюди. На думку про це Роман Панасович заквапився. Швидко доїв раків і, не допивши пива, вийшов на вулицю. Ішов і думав, чи зуміє розплутати клубок. А може, й нема клубка, потягнеш за нитку — і все з'ясується?.. Таке траплялося, зрідка, але траплялось. Зиркнув на годинник і стишив ходу — в нього було ще десять хвилин, а до районного відділення міліції два квартали…

Ще вчора в цей час він сидів у своєму кабінеті в Києві, а ввечері вже виходив з літака у Львові. Від Львова до цього містечка всього півгодини їзди — двадцять п'ять кілометрів асфальтованої траси.