Читать «Кобзар (Вперше зі щоденником автора)» онлайн - страница 4

Купити людині волю. Восени 1829 року Павло Енгельгардт мав виїхати до Варшави, де стояв його уланський полк. Поміщика – поручника лейбгвардії – супроводив великий обоз з майном та обслугою, серед якої був і п’ятнадцятилітній юнак Тарас Шевченко. Під час кількамісячної зупинки у Вільні Тарас, імовірно, дістав деякі уроки від Яна Рустемаса, відомого художника-вірменина, а головне – став свідком польського повстання 1830 року, що справило на юнака глибоке враження.

Тим часом Енгельгардт дістав інше призначення і виїхав до Петербурга. Згодом туди ж вирушила і його челядь, а з нею й Тарас. Тут і стався великий злам у його долі. Помітивши непогамовний потяг юнака до малювання, пан вирішив мати з цього зиск – у великих панів було модою мати своїх «покоєвих художників». Тараса віддають на навчання до майстра малярської артілі Василя Ширяєва. Успіхи, яких він тут досягнув, звернули на себе увагу, і українська петербурзька громада зацікавила талановитим юнаком діячів культури, у тому числі й знаменитого живописця Карла Брюллова. Пан погодився відпустити свого кріпака лише за великі гроші – 2500 рублів. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет поета Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина. Лотерея відбулася 22 квітня 1838 року, а 25 квітня Тарас одержав відпускну.

Між пензлем і словом… Прийнятий до Академії мистецтв, Тарас стає улюбленим учнем Брюллова. Але водночас захоплює його і світ поезії. Спокуса Словом прийшла до Шевченка ще в останні роки його кріпацького стану. На клаптиках паперу й картону він, поміж малярською роботою, «мережав» несміливі поетичні рядки. Тривалий час крився із цією своєю химерою, не бувши впевненим у собі та боячись глузувань. Але непереборний потяг – вилити душу в слові – брав своє.

Багато його друзів пов’язували його майбутнє з живописом: це ж і високе мистецтво, і добрий засіб житейського утвердження – в ті часи. Поезією ж міг би собі «балуватися» постільки, поскільки вона не заважала б «ділу».

І сам Шевченко пізніше в щоденнику трохи відслонить драматизм і фатальність для його долі оцього вибору між живописом і поезією, а точніше буде сказати – драматизм і фатальність вторгнення поезії в його життя: «Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей моих. Право, странное это неугомонное призвание» (V, 43–44).