Читать «Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття» онлайн - страница 87

Відзначимо, що для об’єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але одночасно ця держава існувала в рамках єдиного давньоруського комплексу, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та Данила була програма збирання всіх давньоруських земель. В цьому плані в конкретному аспекті подолання удільної системи треба розглядати згадану вище систему “доброго порядку”, запропоновану Романом Мстиславичем напередодні його смерті.

Отже, у нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія р. Дністра), Побужжя (“України”) та Київщини, як державу, державу, яка потенційно мала шанс в перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південно-руських землях мав різко негативний вплив зовнішній фактор, а саме спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше польських, угорських та литовських феодалів вже в середині XIV ст.

В літературі, ймовірно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного утворення в Південно-Західній Русі, у значній мірі, було наслідком особистої енергії, вдачі та таланту князя Романа, смерть якого, в свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя. Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. у житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, що підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що і проявлялося в конкретних подіях та явищах тодішнього політичного життя.

Визнаючи правильність думки про значну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини і Волині, необхідно відзначити, що все це не дає, одночасно, підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння цих тенденцій. На Волині були досить впливові антикнязівські (по відношенню до головного волинського, “земельного” князя), сепаратистські сили, і, в той же час, в Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, що підтримували чи не підтримували об’єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід не є у значній мірі вірним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичові в 1188–1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося зайняти Галич в 1199 р., активно використовувати галицькі полки у походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І.Костомаров справедливо відзначав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося утвердитися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мстиславича з суперниками. Формування нового державного організму, що започаткував князь Роман наприкінці XII – на початку XIII ст. відкривало великі можливості для посилення галицькому магнатству. І.Б.Греков справедливо пише, що “перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення їх економічних та політичних позицій”.