Читать «Книга Балтиморів» онлайн - страница 7
Жоель Діккер
2
Наступного дня після зустрічі з Александрою я цілісінький день сидів у кабінеті. Хіба що вдосвіта, як стояла прохолода, подався до озера, щоб побігати трохи.
Ще не знаючи, що робитиму з цим далі, вирішив собі записати найважливіші події з історії Балтиморських Ґольдманів. Почав малювати генеалогічне дерево нашого роду, а потім збагнув, що треба додавати туди пояснення, надто ж у тому, що стосувалося походження Вуді. Дерево незабаром обросло цілісіньким гаєм приміток, які я робив на полях, тож незабаром вирішив, що задля ясності треба було б усе попереписувати на картки. Переді мною лежала світлина, яку знайшов два роки тому дядько Сол. На ній був я, молодший на сімнадцять років, а поруч усі, кого я любив: мої двоюрідні брати Гіллель і Вуді, а також Александра. Вона послала копію світлини кожному з нас, і на звороті написала:
Натоді їй було сімнадцять років, а моїм двоюрідним братам і мені по п’ятнадцять. Уже тоді вирізнялася вона всіма тими чеснотами, за які полюбили її мільйони людей, та ми не сварилися за неї. Дивлячись на ту світлину, я знову поринув у роки нашої далекої юності, коли ще не втратив моїх братів, коли ще не став новою зіркою американської літератури, а головне, коли Александра Невіль ще не зробилася тією знаменитістю, якою вона є сьогодні. Коли вся Америка ще не закохалася в її особистість, у її пісні, коли її альбоми ще не вражали до нестями мільйони шанувальників. Коли ще не їздила вона в турне, коли ще не стала улюбленицею, на яку так довго чекала Америка.
Надвечір Лео, як водиться, знову подзвонив у мої двері.
— Маркусе, у вас усе гаразд? Од вас нічого не чути з учорашнього вечора. Ви знайшли господарів того псиська?
— Авжеж. Він належить другові дівчини, яку я колись кохав.
Лео страшенно здивувався.
— Тісний цей світ, — сказав він. — І як її звати?
— Ви не повірите. Александра Невіль.
— Співачка?
— Еге ж.
— То ви з нею знайомі?
Я пошукав світлину і простягнув йому.
— Оце вона? — тицьнув пальцем Лео.
— Атож. За тієї пори, коли ми були юні й щасливі.
— А це що за хлопці?
— Мої балтиморські брати і я.
— Та й що з ними сталося?
— Ох, це довга історія…
Того вечора ми з Лео до самісінької ночі грали в шахи. Добре, що він розважив мене: кілька годин я й не думав про